11. Розмінні монети

Ранок видався холодним. Важкі сірі хмари клубочилися та висіли над головою, повільно і невтомно наповнювались густою синявою. Свіжий різкий вітер, жбурляв гілками дерев, та щоразу хилив їх до землі своїми поривами. Трава стелилася під його люттю і, немов легка вуаль, здіймалися крони плакучих верб.
Осінь повільно завойовувала землю. Наступала на території літа і дедалі частіше прослизала у дихання природи.
Не пройде й кілька тижнів, як перше жовте листя впаде на землю. Сезон дощів промайне та непомітно поступиться місцем холодові.
Перестук копит дзвінко розносився околицею. Вибиваючи з землі вологі жмутки багнюки, гнідий кінь ніс Кірве Хелвор до маєтку клану Трок. Жінка не взяла з собою охорони та звично нікого не попередила про візит. Особисто осідлала тварину, а згодом пустила її вздовж міської межі.
Вітер бив у обличчя, просочував вологою важкий плащ. Та Кірве було байдуже. Швидкість допомагала не думати про наболіле, поринути у власні відчуття та в рух живого тіла під собою, відчути себе тендітнішою за найлегшу пір'їну. У ті короткі миті надмірної нелюдської швидкості все здавалося легшим, доланним. Здавалося, будь-який негаразд зникне, достатньо лиш поставити на ньому крапку та перегорнути сторінку. І Кірве готова була ставити чорнильні плями, гортати сторінки та нестися крізь простір зі швидкістю буревію. Тільки б обігнати та обіграти кожен з підготованих долею негараздів з користю та по своєму.
Території її клану розташувалися на околиці міста. Ці просторі землі межували на півдні з водосховищем, а із заходу з бескидами та полями.
Простуваті на вигляд кам'яні будівлі виринули з-за пагорбів білими плямами. Привертали увагу рідними контурами. Клану Трок пощастило — війна їх майже не торкнулася. Помилував і час.
Рідна домівка ховала під своїм непоказним виглядом товсті стіни та вікові традиції. Поля, сади, стайні, навіть власну кузню. Цілий рід зброярів та майстрів бойових мистецтв, не одне покоління воєначальників.
Ніхто не зупинив Кірве, не перегородив шлях, слухняно відчинилися ворота маєтку Трок. Поспішаючи, жінка звично увійшла до будинку, жбурнула плащ у руки прислуги, дозволила перевзути себе з важких шкіряних чобіт у парчеві, шиті склом черевички. Стояла нерухомо, мов порцелянова лялька, поки служниця старанно приводила до ладу легкі шовкові спідниці її традиційного вбрання.
Згодом, ступаючи по килимовому настилу, Кірве впіймала себе на думці, що наче й не було тієї війни. Що вона все ще та сама маленька дівчинка, яка крадеться власним будинком і стережеться батька, відчайдушно мріє його здивувати.
Постукавши до дверей його кабінету і, не дочекавшись запрошення, тихо зайшла… І відразу зустрілася з пильним поглядом.
— Бач, ти… як убралася, — із захопленням прокоментував старий Крієк, неквапливо роздивляючись її яскраво пурпурові шати. — Уся в матір...
Кірве ледь посміхнулася, опускаючись на крісло навпроти батька... Передана ним напередодні записка стала несподіванкою. Здавалося б, днями бачились у її власній домівці, але поговорити їм все одно не вдалось. Хоча… батько ніколи не опускався до повчань при свідках. Завжди кликав до себе. І ось тепер вона перед ним, в очікуванні моралі та підтримки, однак останнє навряд чи.
— Про що ти бажав поговорити? — тихо поцікавилася вона, намагаючись говорити неквапливо та впевнено.
— Звичайно, про Рурі, — почав Крієк і пильно глянув на дочку. — Я сподіваюся, твій чоловік не настільки впертий, щоб відмовитися від пропозиції Андагара?
Кірве анітрохи не змінилася в обличчі, не ворухнулася, навіть витримала його важкий погляд:
— Не настільки, — голос став безбарвним. Вона боялася реакції батька. Та ще більше її лякало, що він розпізнає цей її страх і знову вдарить по найболючіших темах.
Відкинувшись на спинку крісла, очільник клану Трок вдоволено посміхнувся.
— Я не маю сумніву, що він прийме нову віру. І все-таки потіш мене, Кірве, скажи, що він не відмовиться від прийняття володінь. — Голос Крієка був, як завжди, тихим і чітким. У ньому прозирала та впевненість, що властива лише людям, які не просто знають як тримати владу, а як отримати цю владу до рук. Тепер його шлях до бажаного лежав через рідну дочку та зятя.
Кірве мимоволі опустила погляд. Долоні нерухомо лежали на колінах. Нестерпно хотілося стиснути їх кулаками, впитися нігтями у тканину, власну шкіру, аби тільки вгамувати хвилювання. Чергова слабкість, яка, напевно, відобразилася на її обличчі.
— Я зрозумів, — розчаровано процідив старий Крієк, вірно витлумачивши її мовчання. — Втім, від К’яра не варто чекати іншого рішення.
Він невдоволено насупився, розглядаючи дочку.
— Батьку… ми вже говорили про це, — тихо нагадала Кірве. Вона більше не дивилася на Крієка, знаходячи привабливішою вишивку на власні сукні, ніж його роздратоване обличчя. Вона вже й так знала, до чого веде Крієк.
І тут головне — залишитися непохитною.
— Якщо К'яр погодиться на всі умови тієї пропозиції, то в майбутньому Лаанліл успадкує Руріка. — Вона знову дивилася на нього, шукаючи в рідних рисах хоч крихту розуміння. — Я боюся, що як тільки її право стане незаперечним, його вб'ють... боюся тієї миті, коли Руріка буде насильно видана заміж. Стане заручницею свого статусу... Я не хочу такої долі ні йому, ні їй.
Батько вислухав її мовчки. Жахи… Кірве завжди була сповнена їх. На жаль, ті рідкісні миті, коли вона була сповнена лютої рішучості, він міг порахувати на пальцях.
— Думаєш, вона подякує тобі? — голос його став тихішим та більш моторошним. Від нього кидало в холод та ляк. — Не забувай хто ти і хто за тобою стоїть. Навіть якщо доля твого чоловіка — загинути... Дай владу своїй дочці. Клан Трок і весь Лаанліл берегтиме її.
— Як Тенріза? — голос її все ж таки затремтів. Кірве зло глянула на нього. — Жителі Лаанліла любили його, тату... Можливо, сильніше, ніж К’яра. Але ніхто його не захистив. Тільки К'яр намагався захистити… ось тут… — вона торкнулася долонею грудей… — шрам, ось тут, батьку… він ледь не загинув, намагаючись відстояти свого князя. Один проти Андагара. Нерозумно сподіватися, що в цих землях знайдеться ще одна настільки смілива людина.
Вона могла нескінченно випльовувати спогади про ті жахливі дні. Навіть через роки той біль, розчарування та людський острах ятрили, постаючи у пам'яті у своїх найжахливіших подобах.
Крієк мовчав.
— Бачу, тобі нема що сказати, — зрештою прошепотіла Кірве і мимоволі розтягла тремтячі губи в посмішці. — Я не переконуватиму його.
— Ти робиш чергову помилку.
— Я зробила її, прийшовши сюди, батьку... — Вона важко підвелася з крісла та старанно розправила спідниці. Крієк підвівся на ноги слідом за нею.
— Знай, що ми готові допомогти... Клан Трок захистить тебе і Рурі. Не зважаючи яким буде рішення Хелвора, — він казав правду.

На жаль, його дочці цього було мало. Сум на її обличчі говорив про це більш ніж промовисто.
— Моя сім'я не тільки Рурі... — гірко прошепотіла вона, тяжкий погляд пробирав до тремтіння. — Чи зміг би ти пробачити К'яра, якби його родина знецінювала мене?
— Він не має сім'ї...
— У нього є я, є дочка. Це родина, тату.
Вона відвернулася. Останнє питання Крієка наздогнало її вже біля дверей та ударило в спину.
— Чи давно ти відвідувала брата та матір?
Кірве склякла, до болю стиснувши ручку дверей. Нагадування було несподіваним і болісним. Впоравшись з емоціями, вона різко відчинила двері і рішуче вийшла назовні.
— Просто хотів нагадати, що і ти, і Рурі все ще Трок! — підвищив він голос, кидаючи словесну отруту їй навздогін. — Ти не зможеш вічно уникати обов'язків перед кланом!
Кірве не збиралася більше сперечатися. Батько тільки й чекав, коли вона ослабне і піддасться... А їй зовсім не хотілося танцювати під його дудку.
Вона почула достатньо, щоб знати — підтримки від клану Трок не буде, навіть якщо її чоловік підтримає їх.
Пропозиція Андагара була з тієї ж опери. Владиці потрібний К'яр, а не Руріка. Клану Трок потрібна влада, але без К’яра.
Жертвувати свободою заради уявної вигоди? Їхня сім'я ставала розмінною монетою в чужих інтригах, тільки тому, що одна горда людина могла вдало керувати натовпом.