10. Храм

Старий храм мав кепський вигляд. Потріскані стіни були вкриті сажею і павутиною... Стеля давно обвалилася. Прогнилі й напівзотлілі балки, провисли над головою, незрозуміло, як ще трималися там. Якщо підняти голову, роздивитись просвіти в перекритті, можна побачити порожні пази, що колись тримали дерев'яну підлогу другого поверху. Під ними вздовж стін атріуму брудними, з'їденими безглуздими полотнищами мірно погойдувалися запліснявілі гобелени. Відображені на них символи стали ледь помітними та невиразними. Вітер здіймав ті полотнища важко, наче знесилений. Хоча її, Руріки, сукнею тріпотів, навпаки, з наснагою та шаленством. З кожною миттю ставало прохолодніше, і десь на задвірках свідомості тремтіла думка про те, що вчитель мав рацію, варто було повертатися додому. Юна Хелвор не пускала її, гнала від себе. Їй кортіло бути тут, дивитися на зруйнований храм, адже скоро більше не буде такої нагоди.

Її кроки були майже нечутні, їх глушив мох. Він розповзся навколо густими яскравими махровими плямами, наче майстерно зітканий килим. Лише зрідка між смарагдової пишноти можна було побачити потемнілу дощату підлогу, немов залисини на хутрі лисиці, виїдені міллю. У самому центрі між склепінчастими стелями, під високим обваленим куполом, розкинувши гранітні руки, стояла всебезмежна Ханансаль. Її обличчя, що виросли з одного черепа, сліпо дивилися перед собою: не посміхаючись і не гніваючись. Їх було рівно три: разючий спокій поцяткованого зморшками Минулого, умиротворена зрілість нескінченного Сьогодення й дитяча наївність Майбутнього. Камінь струменів по мармурових плечах Ханансаль, немов справжній шовк, дорогий атлас. Обрамляв струнку постать, наче невагомий, готовий піддатися будь-якому подиху вітру. Майстри, які творили її образ, були геніями.

Однак Рурі, дивлячись на це божество, нічого не відчувала. Мати забороняла приходити сюди. Наставникові ж було байдуже, він у принципі не відмовляв у таких прогулянках.

— Невже тут стоятиме ідол Вовка? — її дзвінкий голос луною віддавався від гранітних стін. Погляд дівчинки допитливо блукав по розгромленому приміщенні, вловлюючи риси колишньої розкоші. Не сказати, що місце їй було незнайоме. Вона неодноразово приходила сюди разом із батьком. Але просто дивитися і дивитися востаннє — це дві різні речі. Відчуваєш інакше, бачиш іншими очима, розумієш зовсім іншою частиною себе. І вже кам'яні візерунки, звиті над арками, не виглядають чимось звичайним, наче бачиш людей, що їх створювали. Дощата підлога, вкрита густим мохом, здається чимось надприродним, а не витвором рук. Навіть вицвілі важкі гобелени привертають увагу, адже їх теж хтось колись ткав... Пряв нитку, стриг овець, ростив тих овець з найменшого…

Сакмар зупинився біля входу, припав плечем до різьбленого кам'яного одвірка і насупився, думаючи про своє. Спостерігав за дівчиськом і подумки споруджував у пам'яті те, що було у храмі ще двадцять років тому.

— Розкажи, чим вона не догодила володареві Хаанхора? Чим віра у неї небезпечна? — розгублено запитала Рурі, повертаючись до нього.

— Надто мирна і стара, — не роздумуючи, відповів Сакмар. — Ханансаль не сприймає війни та не сприймає крові. Її прояв — це плин часу. Народження і смерть, зміна суті речей, зміна пір року. Вона — сама природа... Є храм чи нема його... Віримо ми в неї чи ні, час залишиться непорушним і не змінить своєї течії. Ханансаль не можна просто взяти та забути, вона вища за будь-які чвари... Напевно, тому твій батько готовий на умови Андагара.

Рурі розгублено озирнулася на кам'яну постать.

— Дурна віра…

Сакмар промовчав. Її вустами зараз говорили Крієк та Бореас, але ніяк не К'яр.

— Віра не буває дурною, Руріко. Віра це те, що йде з тобою за руку все життя. Те, що визначає тебе як людину та особистість. Віриш у непорушність і працю чи віриш у гроші та силу меча... не має значення. Це все складові віри…

До їхніх вух долинув спів і брязкіт бубнів, важкі барабанні перестуки. Схоже, свято вже вступило на територію кладовища, плинуло ним. Продовжувалась його основна ритуальна частина.

— Йдемо додому, Руріко, — покликав Мор, — нема чого блукати в натовпі. Та й твій батько буде незадоволений.

Дівчинка кивнула, востаннє глянула на трилику постать богині та відвернулася. Мовчки вийшла зі старого напівзруйнованого храму.

Не бачила, як Мор звично приклав долоні до обличчя, наче омив його, і на мить торкнувся пальцями серця, схиляючи голову перед божеством. У її думках храм вже перероджувався. Старі гобелени були зняті та замінені синіми тканинами. У кожній ніші вже стояв жрець у масці зі звіриною пащею, і кров лилася з очей Вовка: чорна, масляна, палаюча вогнем.

☼ ☼ ☼

Різношерстий святковий натовп танцював, просуваючись широкою дорогою. К'яр вів під руку Кірве, а слідом, в оточенні жерців, ішла Терлі. Шлях до предків не дозволяв долати його верхи. І вони, уподібнившись до своїх підданих, йшли власними ногами, ведучи веселий натовп уперед. Тонкі гілки шовковиць батогами гойдалися над головою, обсипаючи додолу соковиті солодкі ягоди. Тяжко схилилися зі своїми пізніми плодами яблуні, хаотично сплівшись гілками із ліщинами.

— Наступний рік буде іншим, К'яре, — зауважила Терлі Кайн, рівняючись із ним. Її обличчя знову приховувала маска. — Ритуальне спалення предків вогнем буде чудовним, не вважаєш?

Хелвор не поділяв її ентузіазму, як і напускної радості.

— Кістки погано горять, — глухо простяг він. — Тому ні, не бачу тут нічого чудовного.

Терлі беззвучно розсміялася, звеселившись від його стриманості.

— Кров Вовка спалить усе, — впоравшись із голосом, заперечила вона. Маска дозволяла дивитися на Хелвора скільки душі завгодно, вистачило б лише терпіння. Якби Терлі забажала, вона навіть гримасувала б — і ніхто б цього не помітив.

— Якщо використання чорної крові стане повсюдним, то це стане проблемою, — зауважила Кірве, тривожно споглядаючи на чоловіка, — чи зможе Нагор забезпечити потреби?