08. Промова

— Сьогодні не простий день, — голосно та виразно вимовив К'яр Хелвор, розглядаючи залюднену площу. Він стояв на одному із центральних балконів старого палацу. А під ним, далеко за межі високих арок, розлилося живе море. Мірно коливалися людські хвилі, дихали та зітхали... Звідусіль зібрались звичайні люди, тисячі підданих, аби дослухатись до його слова. Вони здіймали обличчя догори, вбирали кожну фразу і мовчали.

— Цього дня, п'ятнадцять років тому, закінчилося велике протистояння, — К'яр обвів важким поглядом сотні облич, що дивилися на нього з навкруги. — Перестала стогнати земля під гнітом битви, перестала проливатися кров наших рідних і близьких. Запанувала справедливість в ім'я бога світла та темряви... В ім'я Вовка... — він важко зітхнув.

Гнітюча тиша на площі вводила його в заціпеніння. Напруга людей відчувалася шкірою. Якби була його воля, К'яр ніколи б не вимовив цих слів. Хотілося забути минуле, як страшний сон, і більше ніколи не ворушити ту стару гнійну рану. На жаль, йому належало говорити те, про що не хочеться, та згадувати те, про що зовсім не бажається...

Все через обов'язкові ненависні промови. День Пам'яті для кожного жителя Лаанліла, був річницею трагедії. І саме у цей день Хелвору доводилося возвеличувати чужих ненависних богів та здобутки зрадників.

Зазвичай він зачитував тексти промов, надіслані з Нагора. Затверджені Андагаром рядки лягали на його язик рівно. Голос не тремтів. Урочистість моменту була підкріплена фразами про велич і про непорушність Хаанхора.

В такі миті, за спиною стояла Кірве та ніжно тримала його за руку. Мовчазно підтримувала його у важкі миті власного сорому перед улюбленим народом.

Та сьогодні за спиною стояла не Кірве, а Терлі. Вона дихала в потилицю, гордо піднявши свою чарівну голову та однією своєю присутністю нагадувала

про істинний стан речей. Що кому належить, і хто кому служить. Одна її постать, за спиною була наче ніж у горла бранця.

Зараз там мала б стояти не вона… і зробивши крок у сторону, плечем до плеча мала торкатися не вона…

Гіркота прокралася в його голос непомітно. Стала непорушним фоном. Просочувалася в погляді, в жестах, в інтонаціях. Урочистіста мить стала схожою на заупокійну пісню. К'яр почувався блазнем на похороні, рухливою золотою маріонеткою в правиці лялькаря, специфічною розвагою для знедолених мас.

— Біль втрат, принесений цією страшною війною, — він на мить замовк, — ніколи не полишить нас. Ми завжди пам'ятатимемо імена людей, ні... не просто людей... Героїв! Які своїм життям захистили віру в істинного творця. Їхні імена навіки закарбовані в нашій пам'яті та в наших серцях, — голос Хелвора став подібний до грому, який бив у саме серце та пробирав тіло тремтінням. — Цей день не просто свято, цей день не просто перемога! Це данина героям, данина доблесті, честі, справедливості! Ми повинні жити в ім'я тих, хто зараз не стоїть із нами. Жити так само яскраво, якою була наша боротьба за це життя! — К'яр злегка посміхнувся, його важкий погляд потеплішав. — Тож схиліть голови перед їхньою пам'яттю і впадіть ниць перед поглядом Вовка!

В ім'я Вовка...

— В ім'я вовка, — повторила за ним Терлі, піднімаючи над своєю головою широку позолочену чашу. Полум'я яскраво спалахнуло в ній.

Люди на площі заворушилися, вклонялися, раз по раз здіймаючи руки. І вже марилося, що то не натовп, а справжня штормова хвиля. Та хвиля все здіймалася та падала додолу, вигукуючи слідом за жрицею нічого не варті слова.

Хелвор спостерігав за тим, що відбувалося на площі, відсторонено, немов і не він зараз прославляв нове божество. Від Терлі віяло урочистістю, вона співала молитву. Лаанліл слухав, покірно вбираючи гарчання нагорської говірки...

* * *

— Огидна промова, — прошепотів Сакмар Мор зморщивши ніс. Він стояв на одному з балкончиків княжої резиденції в компанії Кірве і Рурі Хелвор. Жінка звично випромінювала врівноваженість та спокій, хоча насправді була напружена.

— Облиш критикувати, — відрізала вона, у відповідь, опускаючи руки на плечі доньки. — Не танцювати ж йому.

Кірве дивилася попереду себе на чоловіка і його колишню коханку, наче нічого дивного в тому не вбачала. Мабуть, якби К'яр зараз цілувався з Терлі, все що б зробила Кірве — це посміхнулася, наче все йде за її особистим планом.

— А міг би, — усміхнувся Мор, схиляючись до неї. — Це була урочиста промова, Кіррі.

Шкіру за її вухом обпалило старим дитячим прізвиськом. Щоки жінки одразу спалахнули рум'янцем. Різко повернувши голову до нього, Кірве зустрілася з уважним поглядом карих очей.

На жаль, побачила й відчула у тому погляді більше, ніж воліла.

— Сакмаре...

— Я б на твоєму місці не терпів таке паскудство. Ти, а не вона, маєш зараз перебувати поруч із К'яром.

Рурі їх не чула. Вона з захопленням спостерігала за дійством, що розгорталася на центральному балкончику. Перед батька якраз вийшла сонцесяйна Терлі. В її здійнятих попереду себе руках була широка посудина на тонкій ніжці. З тієї дивної чаші з напрочуд широкими вінцями палахкотіло нестримним вогнем.

В синіх шатах, з заквітчаним дикими ромашками волоссям та полум'ям у руках — та жінка виглядала надто ефемерно та надприродно. Наче лісова німфа, наяда, що покинула швидкі води Хольма. Дочка духів, жриця істинного бога, що виводила своїм важким та зовсім не дзвінким голосом дивну моторошну пісню.

Чаша в її впевнених руках навмисно перевернулася. Рідке полум'я полилося їй під ноги. Жінка відступила і навіть не змінилася в обличчі. А полум'я й далі палахкотіло, стікаючи крізь балясини балкона по арках, капало на викладену бруківку площі, й навіть не думало згасати.

Люди на тій площі задихалися в побожному шаленстві.

Жива сила була настільки слухняна в руках Терлі Кайн, немов приручений звір.

— Вона сестра Андагара...

Фраза, що донеслася до вух Рурі, змусила дівчинку здригнутися і прислухатися.

— Колишня коханка К'яра, — немов знущаючись, протягнув Сакмар. — А ти його дружина.