07. Перемовини

У невеликому приміщенні було велелюдно та тісно.
Делегація, надіслана з Нагора — сипала пропозиціями та баченнями майбутнього. Розпиналися та лила у вуха чарівними перспективами. Місцева ж аристократія, терпляче слухала, ковтаючи оманливу промову, наче коштовну страву. Смак тої "страви" був виключно на поціновувача.
— Першою обов'язковою умовою є будівництво храму, — пояснював Хаук, один із представників столичних гостей. Той чоловік розміняв вже четвертий десяток, витративши половину з них на просування своєї віри у маси. Його маска, у вигляді роззявленої вовчої пащі — була зсунута ним на потилицю. Обличчя ж, похмуре і суворе, було демонстративно відкрите перед усіма... І на нього дивилися, мовчки й не перебиваючи. Три десятки пар очей. Чужинці та місцеві старійшини найвпливовіших сімей, сам К'яр, його дружина — Кірве, Сакмар Мор та зазвичай усамітнений радник Савінський...
Круглий стіл не був зручним для цих перемовин. Хаук кружляв, поки говорив. Раз по раз хтось та й обертався, коли кроки чоловіка лунали за спиною.
— Данина, сплачена поза терміном, потрібна на будівництво. Її сплата є обов'язковою і не обговорюється. Наступна буде в зазначений діючими угодами період. Не пізніше.
Ніхто навіть не заперечив... Незважаючи про вимогу подвійної виплати. Якби грошима, так ні ж, вимагали людьми.
— Натомість, — жрець обвів усіх поглядом, — ви отримаєте абсолютну самостійність на чолі з К'яром Хелвором, із тим режимом правління, який оберете і затвердите самі.
Терлі Кайн сиділа навпроти К'яра і, високо піднявши голову, вдоволено посміхалася. Вона не зводила очей зі свого колишнього коханця. Втім, він теж не міг не дивитися на неї. Щоразу чіплявся поглядом за світлі кучері, розпущені по її плечах, за чіткий профіль, різкість рис чарівного обличчя, самовдоволену посмішку.
Його дружина, Кірве, спостерігала за їхньою німою битвою з гордо піднятою головою та з дивовижною байдужістю, не демонструючи ні краплі хвилювання.
— Це рішення не може залежати тільки від однієї людини, — подав голос Крієк Трок, батько Кірве.
— Ви можете проголосувати, старійшино Трок, — усміхнулася Терлі, — та що б ви не вирішили, храм буде збудовано. Однак, якщо К'яр не увійде під його склепіння, як наш вірний представник... Він однозначно відвідає його, як єдино прийнятне жертовне подаяння Вовчому богу. Як на мене, тільки К'яру вирішувати, як він хоче увійти до храму Вовка. Дати йому право вибору — справедливо старійшино Крієк.
Кірве зблідла, знайшла пальцами долоню чоловіка та міцно стиснула її... Відчула, як він переплітає свої пальці з її. Твердий... Спокійний... Як завжди, врівноважений К'яр.
Згадався той нічний візит Мора: тиха, ледь чутна розмова за зачиненими дверима, відвертість чоловіка про свою можливу долю. Про майбутнє важке рішення.
Якби була воля богині Ханансаль, все було б інакше. Кірве знала б його не як чоловіка, а як жерця, дивилася б на нього здалеку, водила б у храм не його дітей.
Не відчувала б шкірою його тягар. Важку і безперервну відповідальність. Здавалося, зараз своїми міцними пальцями він утримує не долоню своєї дружини, а усю їхню родину на межі небуття: не дає зісковзнути у прірву та захлинутися відчаєм.
— Нехай буде загальне голосування, — впевнено промовив Хелвор, стискаючи тремтячі пальці Кірве. — Це рішення Лаанліла, а не моє.
☼ ☼ ☼
— Це було найдурніше із твоїх рішень, які я коли-небудь чув! Безглуздо! Невиправдано безглуздо, К'яр! — Обурювався радник Бореас Савінський, міряючи важкими нервовими кроками просторий кабінет.
Хелвор, Кірве та Сакмар мовчки та покірно слухали його.
У старому палаці зручних приміщень було багато: майже ідентичні, усі до одного пофарбовані помпезним білим, до повної одноманітності.
К'яр, розтягнувшись у кріслі, відсторонено спостерігав за своїм обуреним радником, що кидався зі сторони в сторону кабінету. Бовтав у простецькому глиняному кубку добре настояне вино і посміхався. У думках фарбував стіни в чорний, у тон власного настрою.
Обурення, яке виплескував зараз старий Бореас, стало головною нотою того недолугого зібрання, влаштованого жерцями.
Нарікання, боязкість, прихована радість, неприйняття, відверте нерозуміння ситуації, жалість і, навіть, тріумф…
Голосування не було таємним, і тепер Хелвор міг упевнено сказати, хто з присутніх став його особистим ворогом, а хто недругом.
Терлі щиро сміялася: дзвінко та заливисто, прилюдно вітаючи його, дурня, з вдалим управлінським ходом. "Стільки гнилля вивів на поверхню за лічені хвилини…" — тішилася вона. Однак Бореас так не вважав, про що тепер вперто втовкмачував своїм вимушеним слухачам.
Сакмар теж сидів серед них: мовчав, не вслуховуючись в доводи Савінського. На його тонкому смуглявому обличчі була лише холодна зосередженість.
Мовчала і Кірве, стоячи біля вікна та думаючи про щось своє. Відчувши на собі погляд чоловіка, вона обернулася і тяжко зітхнула.
— Тобі пощастило, що голоси розділилися навпіл, хлопчисько, — зло прошипів радник, нависаючи над Хелвором та вдивляючись у його байдуже обличчя. — Нерозважливий...
— Облиш, Бореасе, — нарешті озвався К'яр, підводячи на нього погляд, — просто ми побачили реальний розподіл сил. І, будемо відверті, сміх Терлі чудовим чином вписався в ту композицію. Влада та опозиція розділилися нарешті навпіл... повне рівняння. Ідеальний стан речей.
— Я б воліла ніколи цього не чути, К'яре, — тихо заперечила Кірве. — І не переживати.
— Пробач… — що він іще міг відповісти на це? — Я не маю влади. Я лише представник цих людей. Не мені вирішувати замість них.
— У такі миті я волію, щоб ти прийняв бік Андагара, — засмучено зізналася вона. — Був жорсткішим і владолюбнішим.
Неначе вдарила.
К'яр на мить зціпив зуби, а потім різко перехилив кубок. Проковтнув все єдиним ковтком.
☼ ☼ ☼
Вечір у маєтку Хелвор був гамірним. Зібралося повно знаті. Поважні чоловіки: старійшини сімей, їхні приємники, довірені особи, незнайомці без родових гербів та відмінних знаків.
Руріці веліли не показуватись. І вона, як і належить слухняній дочці ставленника, нікому не траплялася на очі, дозволивши собі лише непомітно підслуховувати. Дівчинка не те скаржилася. Сиділа в сусідній кімнатці на підлозі, припавши вухом до щілини в тонкій дерев'яній стіні. З жадібністю ловила ту розмову.

Звичний бас діда, керівника воєнного клану Трок, був окремою нотою в ледь помітному потоці голосів. Пристрасті вирували неабиякі. Батько мовчав. Все слухав і слухав, думав про своє.
Думала і Руріка, поволі вимальовуючи у голові картину майбутніх подій. Через два роки у межах Лаанліла зведуть храм. Присвятять його незнаному вовчому богові. Узаконять у землях князівства людські жертвоприношення. Людина — як милостиня, кров як основа релігійних ритуалів.
Дикість…
Єдина причина, через яку присутні обговорювали це серйозно, була у невідворотності того, що вже відбувалося.
Батько не міг на це погодитися, Рурі була певна у цьому. Однак він міг очолити цей жах, щоб контролювати кривавий культ у межах розумного. Звикнути до цієї думки було складно.
— Підслуховуєш? — зненацька почувся голос її матері.
Зашарівшись, Рурі відсахнулася від стіни та невпевнено поглянула на маму.
— Я б теж підслухала, — Кірве ледь посміхнулася, а потім опустилася на підлогу поряд доньки. Торкнулася долонею її щоки. — Що б ти не почула, що б тобі не говорили факти, знай, твій батько вищий за усе це.
— Я знаю... Я просто,— Руріка зніяковіла, — не розумію. Наче його в кут загнали.
Кірве посміхнулася, ніжно торкаючись та погладжуючи волосся дівчинки.
— Твій батько дужий воїн і хороший політик, він упорається. А ми йому допоможемо, вірно ж?
Невпевнено киваючи, дівчина зітхнула. Вона відчувала, як тремтить її мати. Чомусь здавалося, вона не вірить у власні слова. Що ж, з цим теж доведеться змиритися. Обійнявши у відповідь, Руріка, невпевнено провела долонею по її спині.
— Мені боязно...
Кірве не відповіла, лише міцніше притисла доньку до себе.
— Не бійся все буде добре, люба.