05. Водосховище

Сакмар Мор забрав Рурі з маєтку Савінського опівдні. Ціль його було простою: супроводити юну панянку Хелвор до її дому. Дорога звично вивела їх до вимощеного бруківкою узбережжя. 

Йдучи поряд із ним, дівчинка мовчазно розглядала краєвиди.

За огорожею, що відокремила кам'яну кладку від злегка схвильованої води, росли молоді плакучі верби. Вони щільно перепліталися між собою та загороджували величезне озеро, густими кронами.

З протилежної сторони, над плесом, височіли скелі. Ніби зубами диковинного звіра, їх верхівки були всіяні кам'яними бовванами — героями минулого. Одні обеліски були величезні, наскільки грошей і каменю вистачило, інші ж дрібні, але такі дорогі пам'яті. Після війни багато рукотворних велетнів все ще залишилися розбитими та понівеченими. Однак, Рурі навіть так могла назвати та розповісти про кожного з них. Окрім одного: як насмішка, поміж того знеособленого та розбитого кам'яного параду гордо виблискував золотою поталлю силует Андагара. На жаль його ошатний обеліск мало що говорив про те, якою  ця людина була насправді. Бореас Савінський вклав в дівчинку особливу думку про цю постать. На жаль, а може і на щастя, він добре пояснив чому жодне з його тверджень озвучувати не варто.

Руріка ще певний час дивилася в ту сторону, а потім зітхнула та перевела погляд на плесо.

Вода вабила. Вербові зарості вже залишились позаду й, здавалося, між берегом і скелями розкинулося тихе мерехтливе дзеркало. Воно тягнулося вздовж кам'яних насипів і відбивало у собі сонячне світло та чорні силуети бовванів. Шлях ліг дугою обабіч того озера, безперервно звертав і вів наставника та його ученицю уперед: поволі розкривав перед їх поглядами давно знайомі краєвиди.

Кажуть, раніше, замість озера до цих скель тулилися міські квартали. Тепер же їх кістяки сховалися від людських очей під товщею води.

Єдине, що хоч якось нагадувало про них — дзвіниця, котра на цілий десяток сходових витків височіла над плесом, виринаючи з товщі води.

Незабаром, в доказ її незмінного існування, тишу прорізав далекий і лункий дзвін. А невдовзі стало видно звідки він лунав: стара, напівзруйнована башта замайоріла в далечі, вигулькнувши з-за дерев, наче страхітливий пам'ятник минулому.

Верхівку башти було знесено, тому, скільки насправді поверхів залишилося у ній і як глибоко її фундамент був під водою — Рурі гадки не мала. Натомість вона знала, що раніше дзвіниця височіла над колишньою міською ратушею на добрі шістдесят п'ять витків...

Раніше...

Новий дзвін почепили лише кілька років тому. Чутливий і чуйний механізм ловив кожен порив вітру, розносячи тихий металевий тьохкіт довкола: жалісливе, безперервне та вічне нагадування про рану, залишену на серцях минулих поколінь.

Кажуть, вистачило біля  десяти років, щоб відновити Лаанліл. Однак насправді, хоч місто й оговталась, та більше не виросло: так і залишилось обкраяним війною з усіх боків.

Спостерігаючи розміри рукотворної водойми та зіставляючи їх із розповідями про старі квартали, Рурі ніяк не могла повірити, що існує сила, здатна не просто знести, а і втиснути місто в ґрунт. Так, наче то не будівлі та люди, а метелик під важкою п'ятою.

Таке лихе дійство і порівняти нема з чим.

Юна Хелвор не знала іншого міста і не тямила, як це жити біля річки, а не озера. Не бачила старого Лаанліла. Для неї рідним були ці краєвиди, а не те, що було на старих гравюрах. Тому сум, який часом прослизав у словах її батьків, наставників, діда — їй здавався черговою невіддільною та суворою даністю буття. Як батько у ролі тимчасового правителя, який не мав право передати титул своїй донці. Як новітня столиця Нагор, що вимагала данину сирою силою та живою плоттю. Як невгамовний радник Бореас Савінський, який безперестанку ставив нудні завдання і не менш нудні питання.

— Тож яким чином ти вкотре розлютила найспокійнішу людину Лаанліла? — насмішкувато поцікавився Сакмар Мор у своєї юної підопічної, відволікаючи її від думок.

Рурі йшла позаду нього. Питання Сакмара збурило у її спогадах розмову з наставником Савінським. Причина тої люті була в заданому радником питанні: у метеликові. У наданій Рурікою відповіді: в гусениці та коконі. Старий прирівняв ту відповідь мало не до зради. Почуття провини запізніло охопило її свідомість, змушуючи згорати від сорому. Дівчинці раптом здалося, що вона розчарувала Бореаса. А отже, завинила перед ним.

Зізнаватися у цьому хоч комусь геть не хотілося.

— Я не знаю, — видихнула вона, підводячи голову і бачачи перед собою широку спину наставника.

Сакмар був одягнений у свої незмінні шкіряну куртку та штани.  На спині його пошарпаного темного вбрання красувався родовий герб. Вишита чорною ниткою голова пса привертала увагу і змушувала замислюватися.

 У Мора не було сім'ї, не було клану. На всі розпитування на тему, куди вони поділися, дорослі чомусь воліли відмовчуватися. Тільки одного разу Сакмар відповів, що війна забрала всіх і це не те, про що треба розповідати у погожі дні. Власне, ця розповідь також не стосувалася особливо поганих днів. З якого боку не підходь — тема не для розмови.

І від того, що всі приховували відповідь на таке звичайне питання, правда здавалася ще солодшою.

Втім, Рурі з власного досвіду знала, що ніхто в місті не бажає розповідати про ті події. І це озеро, яке півмісяцем обіймає Лаанліл, ще один тому доказ.

Злегка повернувши голову у бік водойми, Мор задумливо промовив:

— Якщо ти не знаєш відповіді, то її не знає ніхто.

— Але,  хіба метр Савінський…

Сповільнивши крок, чоловік дочекався поки дівчинка порівняється з ним, і продовжив:

— Чи завжди ти розумієш, чому саме роздратована? Чому ревнуєш, навіщо хочеш саме це, а не інше? Іноді це може зрозуміти лише сторонній спостерігач.

— Але... якщо я дійсно цього не знаю? Тим більше в мене немає таких завзятих спостерігачів, яких можна перепитати.

Її здивування було настільки щирим, що змушувало Мора тішитись від кожного почутого слова.