04. Донька К'яра

На храм...

Ті К'ярові слова, виплюнуті  зі злістю та нервом,   переслідували Бореаса Савінського ще тиждень. Вони лунали у шелесті листя, дзюркотінні струмка, в поривах вітру. Радник вбачав ці слова у піску, у кроках, у стукоті копит, у колесах проїжджаючих повз возів... у горах сувоїв і в ритмі власного дихання.

Тому що цей новий храм у Лаанлілі так і не звели. Будова спинилась, не розпочавшись. Нагадуванням тих подій був тріснутий, обпалений жертовний камінь, зрошений людською кров'ю.

Дії Андагара досі бентежили і не вкладалися в головах багатьох. Братовбивство, що стало апогеєм того свавілля, розділило їхній світ на «до» та «після». І в цій новій реальності у кожній сім'ї поменшало як друзів так і рідних. Погубило їх навіть не відмінність вірувань, а те яким шляхом  до цих нових вірувань вели...

Делегація прибула у кінця тижня. В один з на диво погожих днів. Два десятки бійців і три жерці. Прислуга і дві рабині, трохи старші за  дочку Хелвора.

К'яр зустрів гостей особисто. Бореас Савінський стояв поруч і дивувався, чому немає Мора? Чому відсутні Кірве, старійшини? Зустрічати на сходах палацу взагалі не обов'язок правителя, навіть якщо він тимчасовий виборний васал і їде до нього представник сюзерена.

Однак Бореас висловив цю думку набагато пізніше, за щільно зачиненими дверима К'ярового кабінету.

— Тебе не буде на зустрічі, — в ту мить,   коли Хелвор повідомляв своє рішення вдвічі старшому за нього радникові, воно вже було остаточним. 

Похмурий вираз обличчя колишнього служителя храму Ханансаль не обіцяв нічого доброго. Савінський нутром відчував: правитель щось надумав, а ділитися не бажав.

— Проведеш позапланове заняття моїй дочці. Їй буде корисно, — продовжував далі К'яр.

— Це не найкраще рішення... — Бореас обурювався. Розмова з жерцями повинна була багато прояснити і чоловік  розраховував почути відповіді. А  як буде нагода, то й розпитати про наболіле. Проте Хелвор був непохитний. Він навіть не вникав у доводи, перебуваючи десь у своїх думках. Власне, у них правитель перебував, відколи на початку тижня на понад добу відлучився у справах. Куди їздив — невідомо. Бореас і не питав,  вирішив відступити. Причина була простою: схоже  К'яр Хелвор йому не довіряв. Ця думка стала для Савінського несподіваною і неприємною, однак багато що пояснювала. Радник аж ніяк не бажав погіршувати й так хитке становище. 

Вчити дочку Хелвора, поки той вирішуватиме долю Лаанліла без сторонніх вух? Нехай. Не вперше. Та й приховувати результати переговорів К'яр Хелвор не зможе. Не та людина. 

☼  ☼  ☼

— Часом мені здається, що я метелик. Яскравий і ніжний… і майже невагомий, — виразно читала Руріка Хелвор.

Бореас слухав.

Їй було чотирнадцять. Чорноволоса, з величезними сірими очима і неприродно блідою шкірою, крізь яку на по-дівочому ніжних щоках  виднілася кожна кровоносна судина. 

Єдина дочка тимчасового правителя К'яра Хелвора та його законної дружини Кірве Трок, спадкоємиці впливового клану Трок. Рурі могла б і сама очолити клан, змінивши свого діда, однак був один нюанс: у військовому клані дівчинку не терпіли б. Ані у його верхівці, ані як просту учасницю. Занадто кволою та хворобливою виявилася ця мала.

До того ж не всім рідним подобався її батько, а ще точніше, його незручний для клану Трок родовід. Простолюдин, не перший син батьків, зісланий у храм Ханансаль як зайвий для сім'ї шлунок. Тільки щоб з голоду не помер.

Однак, попри це, К'яр зробив себе сам, та й не лише себе. Савінський не знав, у якому стані перебував би зараз Лаанліл, якби його не очолював колишній храмовник. За Хелвором йшли. Його слухали. З ним рахувалися. І недолюблювали.

Ось тому вільного часу у Руріки Хелвор не було. Постійний нагляд та медичні огляди чергувалися з тоннами книг, що вкладалися в її зовсім юну та не по-дитячому тямущу голову.

Годинник показував три. Нарада з посланцями була в самому розпалі. А Бореас Савінський сидів у своєму домі і наглядав за Рурікою Хелвор з далекого кута кімнати. Не пройде й кілька років, як єдина донька К'яра та Кірве стане пішаком у політичних іграх на державній арені. І якщо слабкість тіла робила Руріку не дуже принадною партією на роль дружини для більшості князівських нащадків, то гострий розум, навпаки, міг стати стратегічно важливим ресурсом у майбутніх політичних інтригах.

Руріка сумно зітхнула, перегортаючи сторінку старого фоліанту. Одного з небагатьох, заборонених до розповсюдження. З тугою поглянула у вікно і знову продовжила читати:

— Поривчастий вітер несе мене над луками, а я ніяк не можу вхопитися за квітку… Навіть бур'ян вислизає крізь пальці, наче він безтілесний. А мене все здмухує та несе. І нагнітає жахом, що мене зовсім закине до пустелі, де я загину без пилку та вологи… Мені хоча б краплю води, хоча б тінь від крил друзів, щоб зуміти чинити опір вітрові…

Друзі...

Фраза, озвучена Рурікою, змусила Бореаса ще більш похмуріти. За п'ятнадцять років багато що змінилося: дружба більше не була важливим ресурсом. На зміну їй прийшли зв'язки — зручні та взаємовигідні знайомства. Світ став скупим на справжні почуття.

Дівчинка, міцно замислившись, більше не читала. Лише шурхітливий хід піску  всередині піщаного годинника та взаємне дихання порушували тишу.

— Про що мовиться у цьому абзаці? — нарешті спитав Бореас. Рурі здригнулася, порожнім поглядом ковзнула по щойно прочитаних рядках, а потім різко закрила книгу.

— Одна людина проти світу ніщо, — констатувала вона.

— Йшлося про метелика.

— У метелика немає друзів, — заперечила дівчинка і стисла губи, зовсім як її мати, Кірве. Відклавши книгу на стіл, Рурі вкотре охопила поглядом темну, похмуру кімнату.  Стіл, два стільці, шафа праворуч біля вікна та довгий  книжковий стелаж вздовж лівої стіни. На столі олійна лампа та стопка товстих писаних книг. Всі як одна про структуру влади та апарат Хаанхора. І якби справа була тільки у цьому. Кожна з них була на нагорській говірці. З її дивною, майже дикою формулою викладу. Прочитати складно, а зрозуміти ще складніше.