03. Танець і листи

Відполірована до дзеркального блиску мідна пластина відбивала полум'я лампадки, розносила її відблиски по кімнаті. Дружина дрімала в глибокому м'якому кріслі, підім’явши ноги під себе.
К'яр обережно прибрав темне пасмо, що впало їй на ніс та торкнувся цілунком її м'якої щоки.
Вона була вродлива, його Кірве. Шкіра біла, атласна, чорні брови, м'які повні уста. Тонкий ніс під вузьким переніссям і великі, трохи розкосі темні очі в обрамленні густих вій. Рум'янець майже ніколи не торкався її щік, а довге чорне волосся завжди нагадувало блискучу океанську хвилю.
Мимоволі посміхнувшись, К'яр мовчки почав знімати одежі.
Не помітив, як дружина підняла повіки й тепер тихо спостерігала за ним.
Мідне дзеркало ловило його рухи, окреслювало худорляве тіло, м'язи, які джутами перекочувалися під шкірою, шрам, що білястою плямою розтікся від серця до лівого плеча.
Дружина нечутно підкралася. Торкнулася подихом його шиї. Теплі долоні ковзнули по чоловічих плечах, окреслюючи стомлені м'язи.
Опустивши повіки, К'яр дозволив їй цю ласку, не заважав... Але й не брав участі.
Кірве продовжувала дихати у спину. Легкими цілунками торкалася кожного хребця. А потім обпалила подихом його шию та підборіддя, притулилася грудьми до його грудей.
Під її халатом було щось невагоме, напівпрозоре, що неначе павутинням оповило її струнке тіло.
Вона наполегливо повела стегнами, притискаючись до нього, та зігріла подихом обвітрені губи.
— Я скучила, К'яре.
— Мене не було два дні, люба...
— Ціла вічність, сповнена страху, що я можу не побачити тебе знов...
Її поцілунок був вимогливим, сповненим прихованого бажання. Вузькі долоні легко підштовхнули убік ліжка.
— Лягай, К’яре...
І він ліг, а потім спостерігав, як Кірве німою гордовитою постаттю підноситься над ним і пускається в найдавніший, благословенний танець... Тремтить над ним в оточенні жовтих відблисків світла.

☼ ☼ ☼

— Данина... — це єдине, що вимовив пан Савінський, розглядаючи розгорнутий сувій. Сургучна печатка володаря Андагара була зламана. Міцний шпагат, що ще мить тому обвивав термінового листа, тепер звисав по обидва боки цього листа. — Буде делегація.
Радник Бореас Савінський сидів за столом, заваленим документами. Навпроти розташувався Мор, який методично розгортав чергового листа зі столиці.
— Промова до дня Пам'яті... — нарешті глухо прокоментував Сакмар, ознайомившись із текстом розгорнутого сувою.
К'яр стояв спиною до них. Дивився у вікно власного кабінету на площу, що розкинулася попереду старого палацу, і розумів, що йому стає недобре.
— Урочиста? — уточнив він, навіть не сумніваючись у відповіді друга.
— Так...
— Тримайся, — все, що сказав на це його радник, Бореас Савінський.
Данина ... делегація та урочистості. Гірше цього лише жертвопринесення, якого Андагар точно забажає. Говорити про це не хотілося. Але думки, що ще мить тому вилися навколо недолугих слів старої віщунки, тепер знайшли нову ціль. Данина вперто потягла увагу на себе, вп'ялася в загальне полотно переживань ненажерливим хробаком.
Можливо, під убивством собаки стара мала на увазі саме її? Данину?
К'яр на мить заплющив очі, в спробі повернути собі спокій, а потім відвернувся від вікна. Прийняв із рук Мора текст промови та, не читаючи, згорнув його та обмотав шнуром. Кинув на одну із полиць. У дерев'яних отворах стінних шаф черговий офіційний лист нічим не відрізнявся від попередніх. Навіть змістом не відрізнявся, в цьому Хелвор був абсолютно впевнений.
— Час обумовленої плати ще не настав. Відверто кажучи, я не пам'ятаю, щоб Андагар раніше порушував терміни. — Тим часом продовжував Бореас, розглядаючи вимогу. — Я навіть не пам'ятаю, щоб він хоч раз за ці п'ятнадцять років відвідував Лаанліл.
— Не відвідував, — запевнив Мор. Його довгі жилаві пальці тепер вистукували ритм по столу, видаючи роздратування.
К'яр не коментував, думав про своє. Озвучене радником надто перегукувалося з листом, перехопленим Сакмаром. Залишалося наївно сподіватися, що почуте не перегукується зі словами віщунки.
Погляд нервово блукав... знову вперся у площу перед палацом. Здавалося, що там знову на прощання змахнув рукою Андагар, міцно обійняв Тенріза в центрі ось цієї площі. Посмішки, сміх. Тихий брязкіт зброї зібраного в дорогу супроводу… І немов глузуючи, поглинає той примарний сміх палаючий Лаанліл. Дикі нелогічні диявольські сили, що вминають будинки в ґрунт, немов це не кам'яні будівлі, а дрібні піщинки під копитами коня могутньої богині Ханансаль…
Хода зреченців жорстока і потворна. Падіння Лаанліла болісне, ​​як останній погляд дорогих серцю людей.
Данина, яку забажав Андагар, буде такою ж криваво-урочистою, сповненою сліз і болю… К'яр Хелвор, тимчасовий правитель Лаанліла, був у цьому впевнений, як був упевнений у кожному своєму видихові та кожному ударі власного серця.
До чого тут його дочка та Сакмар? Віддати Мора Андагару?
Ні…
— Ти не здивований, — зауважив Савінський, дивлячись йому в спину. Він безмовно вимагав відповіді та буравив неозвученим питанням потилицю.
К’яр обернувся. Сперся стегном до підвіконня і спокійно глянув Бореасу в очі — сірі, набагато темніші, ніж у нього самого. В оточенні сітки з глибоких зморшків та білих шрамів. Його волосся лежало на плечах двома тугими канатами, сірими від сивини та вплетених у них посріблених ниток-заговорів.
Німа битва поглядами, і Сакмар, зловивши кивок К'яра, покірно розімкнув рота.
— Понад три місяці тому ми засікли розвідника… — голос вірного друга був рівний, наче сам плин часу. Бореас Савінський вслухався у тихі впевнені пояснення, сухі факти та хиткі припущення. Ледь схиливши голову, вбирав, аналізував і не перебивав. Вражався.
— Такі речі не робляться самотужки, К'яре, — нарешті прокоментував він. Сильне напруження радника видавав лише пергамент, стиснутий його міцними пальцями.
— Пропонуєш мені сіяти паніку серед людей? — Хелвор похмуро глянув на нього. — Коли вони тільки перестали здригатися від оповитих синіми рясами жерців ? Відучилися молитися у рідних храмах, переступивши через свою віру? Я не хочу і не робитиму цього.
— Повториш шлях Тенріза… — цілком реальна загроза пролунала у вустах радника, як констатація факту.
— Навіть якщо доведеться померти на їхньому жертовному камені — повторю.
Сакмар здригнувся, К’яр тримав погляд.
— Поки що розмова тільки про данину, — Бореас тяжко зітхнув, розглядаючи листа в руках. — Сидіти та мовчки чекати теж не варіант. Треба дізнатися, навіщо їм живі люди та сира сила.
— Я тобі й так скажу навіщо, — голос К’яра був твердий і холодний, важкий, як ковальський молот. — На храм. Все повторюється, Бореасе, все повертається і йде тим самим шляхом.