02. Пророцтво

Величний Хаанхор тягнув свої землі від холодного моря, перетинав степи аж до бурхливих вод неосяжного океану. Все його тепле узбережжя було усіяне півостровами, островами та косами. На сході його території міцними обіймами охопили скелі, а на заході кордон огорнуло сильне річище річки-Таріки.
Хаанхор був багатий на річки та озера, а також на вірування та народи.
Об'єднані під однією правицею, удільні князі Хаанхора порядкували своїми дрібними князівствами, вели чесний суд і справно платили данину до державної скарбниці. У відповідь отримували захист, шляхи та зручну для торгівлі політику.
Столиця, як і личить, була у центрі, у прекрасному і багатому Лаанлілі. Звідти ж, сидячи на масивному кам'яному троні, правив усім Хаанхором володар Андагар.
Бувало, сяде він на коня і вирушить у дорогу, подивитися на васальні князівства, а замість себе у столиці зведеного брата залишить. Бувало, удільних князів до себе в Лаанліл запросить.
Нагорське князівство було одним із багатьох на теренах великого Хаанхора. Маленьке та непоказне, зі своїм дрібним удільним князцем, воно якось непомітно стало центром поширення нової віри. Духовенство швидко захоплювало серця, вкладаючи у голови нагорських підданих абсолютно нові ідеї, з усіма їх наслідками. Перебудова старих храмів, незнайомі ідоли, дивні та незрозумілі ритуали. Все було в межах допустимого, поки це коїлося виключно на теренах їхнього князівства. І допоки Андагар, правитель Хаанхора, не переніс столицю в Нагор. Там же, згодом, прийняв нову та незнайому віру.
Удільні князі дивилися на це крізь пальці. Тенріз, що як завжди заміщав брата в Лаанлілі, був збентежений, однак помовчував. Схаменулися, тільки коли темне військо зі збожеволілим Андагаром на чолі пронеслось власними землями, зминаючи прихильників рідних релігій як єретиків. Колишню столицю Хаанхора, Лаанліл, було знищено, а єдиноутробного брата Тенріза, Андагар убив на новому жертовному вівтарі.
З того часу минуло не мало — п'ятнадцять років. Хаанхор не став слабшим. Володар Андагар так само сидів на кам'яному троні. Правив удільними князями власною, легкою на розправу, рукою. Під його чуйним правлінням нова віра розповзлася по хаанхорських землям, як чума, неминуче зло, що витісняла з людей старі завіти.

☼ ☼ ☼

Стара віщунка жила на відстані цілого дня від Лаанліла. Майже на краю його земель, у глухому лісі, що розкинувся на місці зруйнованого капища.
К'яр, не роздумуючи, рушив у дорогу, прихопивши з собою лише трьох сильних бійців. Сакмара залишив замість себе, виконувати обов'язки та стерегти сім'ю.
— Покажи себе, — прокаркала стара. Її обличчя було поцятковане ритуальними написами та фарбами, що давно в'їлися у шкіру. Дрібні літери, мов сльози, застигли на її щоках доріжками, тяглися від повік до підборіддя, текли по шиї, складалися в магічні слова та звернення до безсмертних.
К'яр мовчки опустився перед нею на коліна, а потім відкинув каптур важкого шкіряного плаща. Лише після того підняв на віщунку погляд. Жінка мовчала, розглядаючи його, а потім скривилася.
— Зреченець ...
Слово, проціджене крізь зуби, вдарило батогом. Хелвор здригнувся, стара ж зачерпнула з глибокої глиняної тарелі жменю піску і кинула перед собою на низький стіл. Розрівняла його долонею і почала креслити знаки, а закінчивши, знову глянула в сірі, тривожні очі К’яра.
Довго мовчала, періодично прикриваючи зморшкуваті татуйовані повіки. Чоловік не відводив погляду, не смів сказати жодного слова у своє виправдання.
— Вовк береже дитину твою, правитель Хелвор, — нарешті видихнула вона і змела рукою пісок перед собою.
— І все? — слова зірвались з уст мимоволі. Він чекав більшого, а стара лиш похмурніла, незадоволена його обуреним тоном.
— Вб'єш вовка — уб'єш свою доньку. Це все, що я можу повісти. Йди. І обличчя прикрий, мені не потрібні свідки.
Киян зітхнув.
Вона мала рацію. Свідки нікому не потрібні. Поклавши на стіл згорток з платою, К'яр Хелвор з пошаною схилив перед старою голову, а після щільніше запахнув свій плащ. Натяг каптур майже на ніс і покинув лісову хатину старої.
Збитий з неотесаних колод будинок стояв глибоко в лісі. Виноград обплів його майже повністю, приховуючи від сторонніх очей. Високі жорсткі трави затуляли низькі палі та кволу драбинку, що вела до перекошеного порогу.
К'яр задумливо прикрив за собою хиткі двері та збіг цією драбинкою додолу, і одразу потонув шкіряними чоботями в м'якій розквашеній землі. Швидко перетнув невелику галявину, засаджену лікарськими травами та здригнувся, коли стара гукнула його.
— Це надто дорога річ, я не можу прийняти її.
К'яр обернувся, глянув на неї розгублено та з острахом. В її руках, оповита шовком із коштовною вишивкою, була статуетка Ханансаль: останній належний йому символ забутої світом богині.
— Це все, що я можу дати за ваші настанови, всезнаюча, — тихо відповів він. — Якщо вона вам не потрібна, збережіть для того, кому знадобиться.
Жінка розгублено подивилася на малахітову статуетку знехтуваного божества у своїх руках, а потім несподівано для самого Хелвора низько вклонилася.
— Я буду її берегти як зіницю ока, володарю… І обов'язково віддам її тому, кому вона буде потрібна.

Особиста охорона залишилася чекати на відстані. Вороні коні нервово поводили головами, переймаючи настрій своїх вершників. Власна кобила, з білою плямою на щоці, тицьнулася мордою в руку, шукаючи ласощі. К'яр мимохіть усміхнувся, а потім звично злетів у сідло.
— Повертаємось…
Їхня кінна процесія витяглася у швидкому бізі. Шлях лежав не близький. Спочатку степами, потім вгору вздовж річища могутнього Хольма — у сам Лаанліл.
Міста вони досягли лише за північ.
Сторожі слухняно відчинили ворота, і четвірка, стишивши нарешті темп, поплелася вздовж головної вулиці прямо до маєтку Хелвора.

Челядь спала і лише в далеких вікнах сімейної спальні слабо тремтіло світло.
Дивлячись на відблиски далекої свічки, К'яр все ніяк не міг збагнути, що мала на увазі віщунка під другою частиною свого пророцтва.
Сумніви були поганим порадником, а слова старої викликали саме їх.
Поспішаючи, К'яр ліниво повів поглядом у бік конюха, котрий відвів кобилу до стайні, а потім попрямував до будинку.
Втім, слова старої були лише констатацією факту. Просто життя однієї людини пов'язане з життям іншої.
Життя його доньки залежало від Сакмара... А життя Сакмара від К’яра... Не буде дочки — згине дружина... Зв'язок можна продовжувати до нескінченності, допоки не зникне весь світ...
За що можна вбити найкращого друга, залишалося загадкою.
Розгадувати її К'яр не хотів.