01. Передмова. Нічний гість

Одноманітні жилі будиночки вишикувалися вздовж дороги безперервною смугою кам'яних кладок. Розфарбовані жовтим з нагоди свята, вони різко контрастували з червоними візерунками, виведеними обабіч усього шляху.
Сонце пекло над головою. Безхмарне небо синіло. Повітря гарячим струменем текло у легені. Святковий натовп це не спиняло. Гомінкою юрбою йшли та пританцьовували жінки. Їхні легкі яскраві одежі майоріли. Сплетене у тугі коси волосся, тугими канатами стелилось по плечах, гойдалось в такт рухам, а то й взагалі злітало наче важкі батоги, коли їх власниці кружляли, здіймаючи руки до сонця.
Те дійство суворим мовчанням супроводжували чоловіки. Стримані та строгі, вони ховали свої обличчя за майстерно накладеними магічними розписами.
Тим покритими символами шляхом люди линули до старого храму, щоб помолитися та віддати данину. Трохи посумувати та від щирого серця порадіти. Якщо вийде, то і повеселитися.
Стара квола віщунка мовчазно човгала між тої галасливої юрби. Хтось спитав, звідки вона. Та стара лиш загадково посміхнулася і невизначено повела долонею, мовляв, із далечі. Діставшись сходів, що вели до головного храму, обернулася в пошуках того, хто їй допоможе.
— Дай руку, славний муже, — попросила першого ліпшого, віщунка, — допоможи ...
Чоловік обернувся. Високий, статний, ошатно одягнений. Без сліду зверхності чи пихи, він міцно вхопив жінку за лікоть і допоміг їй підвестися догори. За ними тихо слідували його дружина з дитиною, радники та жерці, аристократи, піддані…
— Дякую тобі…
— Матінко, нехай прихильними до вас будуть духи землі нашої, — поважно мовив він, хоч і жодного разу не бачив цієї жінки раніше.
Стара вдячно посміхнулася.
— Нехай вони вбережуть твоє серце, княже, — щиро побажала вона, а потім здійняла долоню і здмухнула з неї золотистий пилок. Вкрилися іскрами руки чоловіка, замерехтіли його дружина з дитиною, прозорими самоцвітами застигли радники... — Бо більш нікому його берегти...

К'яр Хелвор різко розплющив очі і втупився в стелю. Нічний сон майже розтанув, а останні слова все ще лунали у його вухах, наче сама богиня Ханансаль нашіптувала їх йому.
Дружина дрімала, никнувши носом йому у пахву. Яскраве місячне світло лилося крізь вузькі вікна, розкреслювало кімнату контрастними тонами. Меблями та стінами ковзали тіні дерев. Видко було, як вітер хитає гілками, зриває їх могутніми поривами. Виття за вікнами й шарудіння піску знадвору лише підтверджували перше враження — вирувала справжня буря.
Було ще щось, подібне на ледь чутне гарцювання коня.
Обережно підвівшись, К’яр босоніж підійшов до вікна.
По склу щось легенько стукнулося. Прочинивши віконницю, він визирнув назовні й примружився.
Внизу, під вікнами, дійсно гарцював кінь. Вершник тягнув його вуздечку на себе, повів долонею по скуйовдженій гриві, а помітивши спостерігача, одразу змахнув рукою, вітаючись.
Згодом, розташувавшись з нічним гостем у кабінеті біля каміна, Хелвор читав перехоплений лист і хмурнів.
— Не думав, що цей день настане знову.
— Доволі незручний супротивник, — тихо прокоментував Сакмар Мор, тримаючи в промерзлих долонях кухоль з підігрітим вином. Він виглядав стомлено. Немите чорне волосся було стягнуте у хвіст, запорошений одяг говорив не про один день важкого шляху. Під карими очима залягли темні кола. — Нагорійці жорстокі до своїх послідовників, що вже про інакодумців говорити. Навіть Тенріз не зміг упоратися… — у його голосі лунала гіркота.
К'яр мовчав, крутив у руках пергамент, чіплявся поглядом за бруд на ньому, вологі плями та сліди крові.
— Я можу стати наступним, Сакмаре, — тихо поділився він. У нічній тиші майже беззвучні слова були напрочуд чіткими. — Я навіть припускаю, що добровільно здамся їм, хай пробачить мені Ханансаль. Тільки щоб не чіпали мешканців... Але разом зі мною вони забажають моїх дружину та доньку, — Хелвор підняв на Мора важкий погляд сірих очей. — Останнього я не можу допустити.
Сакмар мовчав, дивився в очі, а потім відпив із кухля, навіть не полінувався перекотити у роті гаряче терпке вино.
— Чому ти певен у цьому ? — нарешті спитав він, абсолютно не розуміючи, до чого веде К'яр. — Від самого початку вони тільки й робили, що вимагали смерті Тенріза. І тільки-но його не стало, втратили будь-який інтерес до нас. Навіть погодилися на обраного нами представника. На тебе, К'яр. Навіщо їм через стільки років усувати тебе?
— Є причини, Сакмаре... — Хелвор кинув листа у камін і відкинувся на спинку дивана. Прикрив очі, роздумуючи, що робитиме далі. Мор дивився на нього мовчки, чекаючи на продовження. Ковзав поглядом по довгому каштановому волоссю, що розкуйовдилось по його плечах, втомленому обличчю з викривленим, колись зламаним носом...
Низький зростом, але сильний духом К'яр мав стати жерцем храму Ханансаль. Він завжди хотів ним бути... Однак став тінню удільного князя Тенріза. А після його смерті перейняв кермо влади, вже на правах тимчасового виборного правителя осиротілих земель.
Полум'я з'їло лист швидко. Сірий попіл ще якийсь час був схожий на аркуш, навіть можна було розібрати літери, і тільки згодом розсипався в пил.
— І розповісти ти не годен? — Мор втомився чекати. Хелвор розплющив мутні очі, наче встиг задрімати. Обличчя залишалося серйозним.
— Зрозумій мене вірно, я не можу допустити, щоб інформація пішла не туди. Сьогодні лист перехопив ти, а завтра перехоплять тебе.
— Гарної ти думки про друга.
— Гарної. Я вірю тобі, Сакмар. Нема довіри іншим.

☼ ☼ ☼

Кірве Хелвор стояла під кабінетом свого чоловіка й прислухалася до опівнічної розмови. Від кожного почутого слова її все більш полонив холод. Здавалося, небезпека причаїлася за спиною. Почувши кроки, жінка відступила в темряву коридору й тихцем піднялась сходами. Принишкла, бажаючи побачити нічного гостя. Прочинившись, двері кабінету сховали її від чужих очей.
— Не знаю, можливо до ранку... — тихо вимовив Сакмар, звертаючись до її чоловіка. — Хоча, може знадобитися й цілий тиждень. Необхідно скликати старійшин.
— Під твою відповідальність, — так само, ледь чутно відповів К’яр.
Нічний гість затримався у їх домі недовго, а її чоловік знову повернувся до свого кабінету, нечутно причинивши за собою двері.
Жінка мовчки повернулась до їх опочивальні. Таємниці, про які обмовився К’яр — лякали, змушували ще дужче тремтіти її схвильоване серце.
Тієї ночі Кірве Хелвор так і не змогла заплющити очей, в тривозі прислухалася до нічної темряви й кожного шурхоту у ній.
Їй здавалося, варто прикрити повіки — й усьому прийде кінець. Новий день розпочнеться в іншому всесвіті. І там вже не буде ні виплеканих надій, ні спокійного майбутнього, лиш крихкий лід під ногами та стрімка річка.