Розділ 10

Кадр повільно знімає вечірнє місто. Вікна світяться. За одним з них – дві пари. Два столи. Дві кухні. Дві історії, що переплелися.

Квартира Анастеші. Ніч.

Анастеша сидить навпроти Владика, обидва тримають чашки з теплим чаєм. Її пальці торкаються порцеляни, ніби шукають в ній заспокоєння.

«Я не знаю, коли саме почала йому довіряти. Це не сталося раптово. Просто одного разу я перестала будувати захист.»

Владик мовчить, спостерігаючи за її рухами. Його рука випадково торкається її пальців. Вона не відводить.

— Ти ще злишся на мене? — запитує він тихо.

— Трохи, — усміхається. — Але, здається, вже не можу по-справжньому.

Пауза. У вікно падає м’яке світло. Вона притуляється лобом до його плеча. Він гладить її волосся.

«Якщо це і є кохання – то нехай воно буде ось таке. Спокійне. Тихе. Як чай опівночі.»

Квартира Нейтона.

Анабель сидить на підвіконні, закутана в його светр. Її ноги піджимає тепло, а в руках – какао. Нейтон підходить ззаду, кладе руки їй на плечі.

— Якщо завтра все зміниться… — починає вона.

— …то сьогодні я з тобою, — перебиває Нейтон. — І цього достатньо.

Вони сміються.

«Я не шукала щастя. Воно просто прийшло, коли я перестала ховатися.»

«Він – не ідеальний. Але зі мною справжній. А я… я вже не граю роль.»

Її погляд ловить його. Їхні лоби торкаються.

Монтаж кадрів:

— Анастеша і Владик, що сидять поруч і тримаються за руки на кухні.

— Анабель і Нейтон, що сміються на підлозі, загорнуті в одну ковдру.

— Світанок. Вікна обох квартир залиті золотим світлом.

Фінальний внутрішній монолог, що звучить голосом Анастеші:

«Ми всі носимо броню. Але часом варто дозволити комусь побачити тріщини. Бо саме через них – і пробивається світло.»