Розділ 9

Камера повільно панорамує кухню — приглушене світло, аромат імбирного чаю, теплі відтінки дерева, нічне місто за вікном.

— Тут тихо, — прошепотіла Анабель, зупинившись на порозі кухні. Її пальці нервово торкалися краю светра. Серце билося, як дзвін у нічній тиші. Вона не знала, чи варто було приходити.

— Але не порожньо, — відповів Нейтан, не обертаючись. Його спина здавалась незвично вразливою. Він готував чай. Один кухоль уже чекав.

Камера переводить фокус — другий кухоль. Для неї. Вона це розуміє й ковтає повітря, як ковток надії.

— Ти завжди знаєш, коли я прийду? — усмішка на губах Анабель ледь тремтить.

— Ні. Але завжди хочу, щоб ти прийшла, — каже він тихо. Ставить кухоль перед нею. Погляди зустрічаються. І це більше, ніж будь-яке «привіт».

В іншій частині квартири — світло м’яке, але напружене, як очікування.

— Ти знову дивишся на мене так, — каже Анастеша, сідаючи на підвіконня. Її волосся у відблисках лампи — кольору меду й трохи вогню.

— Бо не встигаю надивитися, — відповідає Владик, стоячи навпроти, спершись на стіл.

Крупний план на її очі — в них щось боїться, щось тягнеться, щось мовчить.

— Мені іноді здається, що це несерйозно. Що ти просто… граєшся. Як із іншими.

— Але ти не інша. І я не граюся. Інакше я не стояв би зараз тут, на відстані двох метрів, замість… — Він стискає кулаки. — Замість того, щоб торкнутись тебе.

Її пальці торкаються підвіконня. Серце — його пульсу.

— То зроби це.

— Що?

— Підійди.

Дві пари. Два серця. Два напруження. Дві чашки чаю. Два погляди, в яких — справжнє.

Камера віддаляється. А потім показує, як у кожній кімнаті хтось нарешті торкається руки іншого.