Розділ 4

Сцена: репетиційна зала після дощу. Легка волога в повітрі. Дзеркала, які ще тримають відблиск дощових крапель на склі.

Камера плавно ковзає вздовж рядів стільців. У центрі зали — Анастеша. Вона стоїть у чорному блискучому платті з розрізом до стегна. Її очі — як у героїні з фільму 90-х, яку щойно зрадили, але вона вирішила вижити.

Владик стоїть за її спиною. Він мовчить. Його голос лунає повільно, ніби через спогад:

— Не закохуйся в мене, мала.

Монолог Анастеші (закадрово):
“Якщо я ще раз почую це звертання… мала… я точно щось зламаю. Або серце. Своє. Його. Неважливо вже.”

Він на крок ближче. Між ними — 30 сантиметрів і три тижні натягнутої мовчанки.

— Це не сцена, — каже він. — Це… схоже на правду.

Анастеша відвертається до дзеркала. У ньому — її обличчя: з макіяжем актриси і очима дівчини, яка втомилася бути сильною.

Монолог Анастеші (закадрово):
“У кожному фільмі є момент, коли герої зупиняються і розуміють, що все — або тепер, або ніколи. Мені завжди хотілося знати, як це — бути в цьому моменті. А тепер я в ньому. І хочеться тікати.”

— Я не боюся сцени, Владиславе, — тихо, але чітко каже вона. — Але я боюся, що ти граєш навіть тоді, коли я — справжня.

Світло зали гасне. Залишається лише прожектор. Вони в його колі. Як на сцені. Як у житті.

— Я тебе не грав, — його голос ламається. — Просто не був готовий.

Камера: крупний план на її руки — міцно стиснуті. На губи — стиснуті. На очі — вологі.

Монолог Анастеші (закадрово):
“А я хіба була готова? Хто взагалі готовий до того, щоб тебе помітили не як студентку, не як асистентку, а як… як жінку?”

Раптом — музика. Хтось із технічного вмикає її випадково. Ліричний трек. Перші ноти ріжуть тишу, як ніж.

Владик подає руку.
— Давай зіграємо цю сцену. Ще раз. Але без сценарію.

Вона бере його руку. Але тільки на одну мить. Потім відпускає.
— В реальному житті я пишу свій сценарій.

«Ті, хто сміються найдовше — часто найбільше мовчать»

Інтер’єр. Залишки сцени. Ранній вечір.
Світло м’яко стікає крізь вікна. У залі пахне пилом, старими кулісами і терпкою кавою з автомату.

Камера слідкує за ним.
Він заходить першим. Пальці нервово грають із лямкою рюкзака. У нього — новий сценарій, який потрібно проговорити. Але в голові інша сцена — вчорашній сміх. Її голос. Її погляд, який завис на ньому довше, ніж потрібно.

Камера вирізає її.
Вона стоїть біля дзеркала. Тонкі лінії втоми на шиї, усмішка — тільки для себе. Ніхто не повинен знати, що вона подумала про нього минулої ночі. Ніхто не повинен знати, що, коли він сказав "ти смішна", вона знову повірила, що комусь може бути цікава — справжня.

"Не закохуйся. Не смій. Це просто репетиції. Просто роль. Просто пара..."

— Ми партнери. У сцені. І поза нею — ні, — нагадує вона собі подумки.

— Тобі не личить мовчати, — каже він, обережно. — Я не звик, що ти така... тиха.

— Це не тиша. Це пауза.
Вона різко повертається. Усмішка — як лезо. Але очі… ні, очі її зраджують.

"Скажи ще раз. Що я — не така, як інші. Що ти бачиш."

— Іноді мені здається, що ти граєш не тільки роль.
Його голос м’якшає. Він наближається.
— Або я просто хочу бачити в тобі більше, ніж дозволено.

"Не зараз. Не тут. Ти не маєш права ламати мій захист у середині сцени, поки я ще без реплік."

Сцена по сценарію — випадкове торкання руки.
Сцена в житті — коротке дихання, яке виривається між рядками.
Пальці торкаються — випадково. Але жоден не відступає.
Цей дотик триває довше.
Ніхто не скаже "стоп".

"Якщо це і є помилка — я не хочу її виправляти."

Фінальний кадр.
Режисер в залі. Він усміхається.
— О, ви живі в сцені. Нарешті. Тримаємо це. Ще раз. Із самого початку.

Темрява. Починається нова сцена. Але їхній погляд уже не грає.