Розділ 3

[Кінокадр. Камера рухається слідом за нею довгим коридором інституту. На тлі звучить приглушена музика, як із трейлеру до романтичної драми.]

Він чекав біля репетиційного залу, спираючись на стіну, наче звик там стояти. Сорочка злегка розстебнута, в руці — кавовий стакан. Його погляд… гострий, але в ньому щось ламається, коли бачить її.

— В мене для тебе сцена, — холодно каже Владислав. — І попередження.

Анастеша киває. Всередині — якесь тремтіння. Немов у неї знову 16, і вперше хтось назвав її «особливою», а потім пішов.

[Внутрішній монолог. Крупний план її обличчя. Тиша.]
«Чому моє серце стукає сильніше, коли він говорить, що я йому не потрібна?»
[Відеоряд: вона, як у сповільненому фільмі, повертається до нього.]

Сцена, яку задав режисер, мала бути про конфлікт. Героїня закохалася в персонажа, який не вмів любити. Але актори грали не зовсім за текстом.

— Ти нічого не розумієш, — кидає Владик, уже в ролі. — Не кожен створений для щастя.

— І що? Я маю просто стояти й мовчки спостерігати, як ти знищуєш усе навколо? — у її голосі справжній біль. Не лише акторський.

[Кінокадр. Камера різко наближається. Він хапає її за руку.]
«Вона тремтить. Не від страху. Від того, що нарешті сказала те, що давно

болить.»

— Не закохуйся в мене, мала, — шепоче він. — Я тебе зламаю.

[Відеоряд: обличчя дівчини в світлі репетиційних софітів. Її очі — повні сліз. Але вона не відводить погляду.]
«Занадто пізно, Владиславе. Я вже…»

— …Пізно, — тихо промовляє Анастеша. — Уже закохалася.

Сцена закінчується. Але вони ще кілька секунд стоять близько. Надто близько.

[Монтаж. Вона виходить з зали, на вулиці — спонтанна злива. Мокра блузка прилягає до шкіри, як друга шкіра.]
«Смішно. Йому байдуже, правда ж? А мені — ні. І це моя поразка.»

Поруч Роза накидає їй куртку.

— Усе ок?

Анастеша киває. А потім знову бачить його. Він стоїть під дощем, без парасольки. Але не йде. Лише дивиться.

[Фінальний кадр: вона і він, розділені дощем.]
Може, це і є любов? Коли тобі боляче — але ти все одно дивишся.

— Це жарт? — голос Анастеші був глухий, ніби вона не промовляла, а прокручувала репліку в голові. — У нас сцена з ревнощами, а ти справжній?

Владик стояв так близько, що її тінь розчинялася в його. Позаду ще лунали репліки з репетиції, але вони відчувалися як фон чужого фільму.

[КАДР: крупний план її очей, які блимають від дощу й роздратування. Камера від’їжджає назад — дівчина в мокрій сукні стоїть у центрі сцени, де починає литися справжній дощ.]

— Я сказав: не закохуйся в мене, мала. — Його голос низький, серйозний. — Бо якщо закохаєшся — я не зможу піти.

[КАДР: чорно-білий флешбек, як він тримає в руках її сценарій у кабінеті, тоді ще беземоційно. Монтаж переходить до сцени в дощі.]

Анастеша на мить заплющила очі. Все, що вона тримала в собі, просочувалося крізь погляд.

“Це неправильно. Це лише сцена. Це гра. Але чому він дивиться на мене так, ніби вже нічого не має значення, крім мене?”

— Тобі подобається грати почуття, яких не існує? — кинула з викликом.

— А тобі? — відказав Владик, нахилившись ближче. Його подих був теплий, попри дощ.

“Він близько. Дуже близько. Це вже не репетиція. Це вже не фільм. Це я — і він. Живі.”

[КАДР: її рука нервово стискає край спідниці. Краплі дощу сповзають по щоках, як сльози, які вона не дозволила собі раніше.]

— Ти нічого не розумієш, Владик, — прошепотіла вона. — Я не для того прийшла сюди. Мені це не потрібно.

Він дивився на неї довше, ніж дозволено в сценарії.

— Ти кажеш це собі чи мені?

Тиша. Камера ніби зависає у повітрі. Вітер зриває з її волосся шпильку. Вільний локон падає на лоб.

“Я не мала показувати слабкість. Але з ним — це як відкрити сцени, що не писала ніхто. Навіть я.”

— Змінимо сцену, — несподівано сказав Владик. — Не буде конфлікту. Хай буде… зізнання.

[КАДР: камера пливе навколо них по колу. Вона стоїть перед ним, і здається — весь світ завмер. Лишились двоє акторів без сценарію. Лишилось серце, що стукає в кадрі.]