Розділ 2

Аліса прийшла раніше. Так завжди.
Літній кінотеатр ще не ввімкнув вогні, але сцена вже була підготовлена. І нова сцена сценарію чекала на стос.
Сцена, яку сьогодні дадуть їм зіграти. Режисер сам її написав: "Сцена конфлікту. Глибока. Реальна. Без прикрас."

— Актор мусить здивувати. І себе, і її, — сказав він сьогодні вдень, кидаючи аркуш із репліками прямо в руки Макса.

Але Макс з’явився на майданчику… раніше, ніж будь-коли.
І вперше — не один.

Він побачив її з-за дерев. Вона сиділа на сходинках сцени, а поряд стояв Марк, оператор зі знімальної групи. Її сміх був легким, голосним, трохи таким, якого Макс ніколи не чув. І вона… торкнулась його плеча.

Макс завмер. Стиснув аркуш у кишені. І, як актор, миттєво зібрався. Але всередині — щось обрушилось. Без режисури.

— Нарешті, — промовила Аліса, коли побачила його. — Вперше ти прийшов раніше.
— Просто не хотів втратити щось цікаве, — кинув він, мимохідь поглянувши на Марка. — Бачу, репетиція вже почалася?

Вона склала брови.
— Тобі що, здалося, що це...
— Мені нічого не здається, Алісо. Я актор. Я тільки граю, що мене щось хвилює.

Гримнув грім.

— Давай почнемо, поки дощ не зіпсував декорації, — сказала вона сухо.

ФІЛЬМ — СЦЕНА 12:

*Він приходить на дах. Вона стоїть спиною.
— Я бачив тебе з ним.
— І що? Я не твоя.
— Я знаю. Але чомусь… хочеться вдарити когось.

— Почуття власності — не любов.
— А що, по-твоєму, любов?

— Це коли тебе болить. Навіть якщо ти мовчиш.*

Макс читав репліки вголос. Але кожне слово звучало в реальному часі, прямо до неї.

— То ти ревнуєш? — тихо запитала вона.

Дощ почав крапати. Спочатку повільно, потім — щільніше.
Але ніхто не сховався. Вони стояли під дощем, прямо на сцені.

— Я просто не люблю, коли ті, хто мені подобається, сміються з іншими. Так, як зі мною не сміялись, — сказав він різко. — Це нормально?

Аліса мовчала.
Потім зробила крок ближче.
— Нормально — це не завжди правда.

І саме тоді, коли режисер закричав із навісу "СТОП! ВИ ПРОМОКНЕТЕ!" — вона схопила його за футболку і прошепотіла:

— А якщо я теж ревнувала? Кожну дівчину, кожен твій жарт не для мене…

Макс не встиг відповісти. Бо блискавка освітила все, і вона вже стояла ближче, ніж дозволяв сценарій.

ФІЛЬМ — СЦЕНА 13:

*Дощ. Він і вона під зливою.
Погляд. Тиша. Камера не фокусується на словах. Лише на тому, що між ними.
І вперше — без жодної репліки —
вони торкаються лобами.

Не поцілунок. Щось глибше.
Зізнання без слів.*

Макс торкнувся її чола своїм.
І світ завмер. Навіть режисер мовчав.

— Завтра. Третя ніч. — прошепотіла вона.
— Ти прийдеш? — спитав він.

— Якщо не втоплюсь у власних почуттях — точно прийду.

І з цими словами вона зникла з сцени — мокра, щаслива, збентежена.

Камера знімає в крупному плані її мокре волосся. Він дивиться просто в очі. Її репліка — але голос тремтить. Чому не персонажа, а її самої?..

Вони мали просто грати.

— “Якщо ти ще раз зникнеш — я не чекатиму!” — крикнула вона на репетиції.
— “Та ти й так ніколи не чекала…” — його голос був надто реальний.

Звучало, як імпровізація. Але сценарій писав не хтось інший — життя.

Вони мали вивчити сцени. Але цього разу — вивчили себе.

Сцена 13: За лаштунками. Камера вже вимкнена, але тиша говорить гучніше.
Її пальці тремтять. Він простягає їй куртку. Вона не бере. Погляд як на ножі.

— “Тобі було байдуже, так?”
— “А тобі — не смішно тримати все це в собі? Навіть зараз?”

Це мала бути просто репетиція. Але вона знала — коли він з’явився й побачив її з іншим, хоч і просто за сценарієм, — щось у ньому зламалось. Той погляд не зіграєш.

Сцена 14: Дзеркало в гримерці.
Вона вдивляється у своє відображення. Її персонаж сильна. А вона?

Він підходить мовчки.
— “Ми вже не знаємо, де сцена, а де — ми самі, правда?”
Вона киває.
— “Тоді, може, скажемо хоч щось не по тексту?..”

Злива накрила площу, як фінальний акорд симфонії. З неба лило, мов режисер вирішив додати ефектів. Прямо посеред сцени. Прямо під репетицією.

[СЦЕНА — ЕКСТЕР’ЄР. МІСЬКИЙ ТЕАТР. ДЕНЬ. ЛІТО. СПОНТАННА ЗЛИВА.]

— “Швидко під дах! Апаратуру — всередину!” — кричить хтось із технічної команди.

Анастеша не поспішає. Вона стоїть під дощем, її сукня вже мокра наскрізь, а макіяж розтікається, як сон, що зникає після будильника.

КАМЕРА ЗМІЩУЄТЬСЯ.
ІНШИЙ КУТ. ПЛАН СЕРЕДНІЙ.

Він стоїть трохи далі. Раніше, ніж обіцяв. Владик.
Його погляд — лезо: прямий, холодний. Але в ньому щось зламане. Бо поруч із нею — не той.
Це — Фетор.
Він тримає її за руку, сміється щось їй у вухо.
Невимушено. Тепло.

[СЦЕНА — ІНТЕР’ЄР. ЗАЛА ДЛЯ РЕПЕТИЦІЙ. ДЕНЬ.]

— “Граємо сцену 7. Конфлікт. Герой бачить її з іншим. Починає з ревнощів, закінчує…”
— “Поцілунком?” — додає хтось з акторів.

— “Ні. Закінчує тишею. Бо вона каже те, чого він боявся почути.”

Анастеша повертається до Владика.
Її очі — не сцена. Це справжнє.
І він розуміє — вони грають не за сценарієм.
Вони — в емоціях, які вирвались за межі сторінки.

— “Мені вже не болить,” — тихо каже вона.
— “А я тільки навчився відчувати,” — шепоче він.

[КАМЕРА НАЇЗД НА ОБЛИЧЧЯ. МОВЧАННЯ. ВОДА КРАПАЄ З ЇЇ ВІЙ.]

І в цій зливі, в цій «репетиції» з’являється головне: правда.
А все інше — гра.

Вставка сценічного сценарію:

Інтер'єр. Репетиційний зал. Сцена. Героїня стоїть посеред кімнати, її волосся трохи вологе після раптової зливи. Він заходить. Між ними — напруга, мов невидимий шовк, що тремтить від кожного слова.