Розділ 1

— Репетиція мала початися пів години тому.
Аліса стояла посеред порожнього літнього кінотеатру з кавою, яка давно охолола, та нервами, які ще тримались. Для неї це був перший великий фестиваль, і вона мала все контролювати. Все. Окрім одного.

Акторської самозакоханості. У вигляді Макса Рейна.

— Ти або зірка, або прокляття, — пробурмотіла вона, роздратовано прокручуючи список справ.

І саме в цю мить — звук кроків, що наближався, повільних, впевнених. Так ходять ті, хто знає, що їм усе зійде з рук.

— Сумувала? — пролунав голос.
— Запізнився, як завжди, — відповіла вона, не обертаючись.

Макс Рейн з’явився ніби з фільму — розтріпане темне волосся, світла сорочка, рука в кишені. Його усмішка могла бути незаконною в п’яти країнах. Але не на її території.

— Рівно на двадцяту нуль п’ять. Ти драматизуєш, як справжній режисер.
— Я — помічниця режисера. А ти — актор, який знову порушує розклад.
— Ти кажеш це так, ніби я зробив щось погане, — нахилився до неї.
— І справді. Сказав «Привіт», — Аліса склала руки на грудях. — Сцена номер сім. Репетиція поцілунку. Тільки не починай грати знову самого себе.

Макс усміхнувся.
— А я думав, сцена номер сім — момент, де мій герой зізнається, що вона йому сниться щоніч…
— Поцілунку немає. Це придумав режисер годину тому, — зітхнула Аліса. — «Більше хімії», сказав він.
— Хімія — моя сильна сторона, — відповів він, зробивши крок ближче. — Особливо з тими, хто мене ненавидить.

Вона зустріла його погляд. Не відвела.
— Тоді постарайся зробити це без пафосу. У нас три ночі.
— І це перша? Як романтично.

Бах. Увімкнулися прожектори.
Кінотеатр засяяв золотим світлом. Лавки були порожні, але повітря — наповнене очікуванням. Вони вийшли на сцену. Двоє акторів, які не грають, але змушені вдавати, ніби між ними — почуття.

— Починай.
— Як скажеш, режисерко.

Макс обернувся до неї, взяв за руку — занадто м’яко для циніка, занадто впевнено для актора.
— Ти завжди мене зупиняєш. Навіть у снах.
— Бо я знаю, чим усе закінчиться.
— А якщо ні?

Він нахилився ближче, ніби справді мав її поцілувати. І Аліса… не відійшла. Хоч мала б. Та не зробила цього.

— Стоп, — сказала вона тихо, не відводячи погляду. — Ми не в кадрі. Це просто репетиція.
— Угу. Просто. — Макс відступив. Його очі блищали. — Тоді чому в тебе тремтять пальці?

Аліса зціпила зуби й різко вийшла зі сцени.
— Побачимось завтра. Ніч друга. Не запізнюйся.
— Не можу обіцяти, — усміхнувся він, — але з нетерпінням чекаю.

За її спиною знову рипнула дошка. Вона зробила ковток уже гіркої кави.
Це була перша ніч. І щось підказувало їй — це не просто сцена з фільму. Це початок. Можливо, її власної історії.

Аліса сіла на край сцени, закинувши планшет на коліна. Макс і далі стояв поруч, ніби ще не вийшов із образу. Вона намагалася зосередитися, але його присутність буквально "тремтіла" в повітрі.

Вона розгорнула сценарій, а сторінка сама випала на сцену 7:

ФІЛЬМ — СЦЕНА 7:

Ніч. Місто. Вона йде, він наздоганяє. Зупиняє її за плече.
— Ти тікаєш знову.
— Я не тікаю. Просто знаю, коли час іти.
— А якщо я ще не готовий, щоб ти йшла?

Вона мовчить. Погляд. Довгий. Потім — вона шепоче:
— То зроби щось. Крім чергової фрази зі сценарію.

Аліса перечитала ці рядки й зупинилася. Її пальці стисли планшет.
— Цю сцену писав точно хтось, хто пережив те, що ми... — почала вона вголос, але прикусила губу.

— Ми? — підхопив Макс, сідаючи поруч.
Він дивився на неї уважно. Без іронії. Без гри. Вперше за вечір — по-справжньому.
— Я мав на увазі... — вона спробувала відвести погляд, — ...герої фільму.

Макс повільно перегорнув сторінку далі. Його очі пробігли по репліці героя:

ФІЛЬМ — СЦЕНА 8:

Він стоїть один. Камера наближається.
— Я не знаю, чому з усіх — це вона. Може, тому, що не сміялась з моїх жартів. Може, тому, що бачила крізь мене.
А може... бо я злякався саме тієї, яку справді хотів.

— Це сцена після того, як вона йде, — тихо прокоментував Макс.
— Я знаю. — Аліса усміхнулась куточком губ. — Я її додала в сценарій.

Він підняв на неї погляд.
— Ти писала цей шматок?

— Інколи режисер дозволяє мені редагувати. Якщо актор запізнюється — я встигаю й писати, і каву пити, і нервувати, — пожартувала вона.

— А ще — влучно бити по нервах героя, — сказав Макс, але вже без усмішки.

Пауза. Її дихання стало глибшим. Літо пахло нічною липою й... невимовленими словами.
Аліса різко встала.
— Досить на сьогодні. Зустрінемось завтра. Тільки спробуй прийти вчасно.

— А якщо прийду раніше?
— Тоді я підозрюватиму, що тебе підмінили.

Він засміявся. Але коли вона вже йшла геть, Макс дістав телефон і знову відкрив ту ж саму сцену.
Вперше за довгий час — він не просто грав героя.

Він відчував, що це — про нього.

ЗА КАДРОМ:

Іронія в тому, що саме тоді, коли гра закінчується — починається правда.