Три місяці війни
Три місяці війни… Щоб психіка втрималася на плаву, варто підбити хоч якісь підсумки. Особисті. Про військові втрати та надбання, це не до мене, це – до спеціалістів. У мене більше про те хороше, що можна вибрати у цій нестримній хвилі біди.
Війна подарувала мені нові знайомства (на щастя, не з орками), показала наскільки сильною може бути взаємодопомога людей (як далеких, котрих я досі не знаю особисто, так і тих, хто мене оточує) та якими неймовірними є ці люди:
Нам дуже пощастило – фронт та орда рашистів не дійшла до нашого кварталу буквально пару кілометрів. Але вони були близько, дуже близько, тому у нас були майстер-класи з заклеювання вікон (відмити їх зараз, то ціла пісня) та приготування коктейлів молотова, зібрана «тривожна валіза» та режим сну – «готовий вибігати», періодичні ночівлі у коридорі та інформація про повітряні тривоги (найчастіше, вже після того, як десь гримнуло). Ми мали можливість щоночі спостерігати феєричні світлові шоу приправлені серйозними звуковими ефектами, колони техніки, евакуацію людей з Ірпеня й Бучі, та дізналися різницю між «відльотами» та «прильотами». Запевняю, прокидатися від того, що під тобою підстрибує диван, досить екстремальний «атракціон».
У нас в квартирі досі періодично проживають шиншили (капець, які мімішні створіння), котрих тимчасово полишили господарі. У тваринок з березня місяця круїз по нашому Житловому комплексу та знайомство з іншою звіриною. У одних людей шиншили переконливо пояснювали котикам, що вони не миші, у нас намагаються домовитися з папугами, хто кому й коли заважає спати.
Почуття гумору, вміння адаптуватися, бажання допомогти, це те, чим наші люди моментально проявляються у критичних ситуаціях.
«Куму потрібні яйця? Тут всі з яйцями, навіть жінки!» - фраза, що коротко описує ситуацію в нашому кварталі у лютому-квіті 2022 р.
Рашисти відійшли від Києва, вразивши весь світ тим, що полишила та тим, що забрали з собою. Сподіваюся, що вони не повернуться. Ніколи. Але війна продовжує свою ходу, продовжує забирати життя, руйнувати міста, сім’ї, країну, а ми вчимося жити в цих умовах. Допомагаємо один одному, працюємо, жартуємо, шукаємо аналоги тому, що зникає з полиць та цінуємо те, що маємо.
Щоб там не було попереду, я думаю, ми вистоїмо, бо навіть у цій хвилі біди завжди зможемо віднайти діаманти та максимально ефективно їх використати.