Розділ 23 – Думки.

У клініку ми прибули, природно, вже після обіду. І незрозуміло, чи то сніданок-обід був занадто смачним, чи то ми довго валялися в ліжку, але вийшло, як вийшло. Щоправда, більше мене здивувало те, що Саша попередив мого попереднього лікаря, що ми приїдемо сьогодні. Здається, він зовсім не хотів витрачати час у клініці, коли його можна провести з більшою користю.

– Доброго дня, Олександре Миколайовичу, Поліно Андріївно, – кивнув нам лікар, щойно ми зайшли до його кабінету.

– Доброго дня, – кивнула у відповідь, абсолютно не пам'ятаючи, як його звуть. Добре ще, що в нього бейдж був на грудях, що трохи полегшило завдання. Загалом, лікаря звуть Михайло Станіславович.

Утім, чи був у мене тоді час запам'ятовувати ім'я лікаря? Безумовно, не буде перебільшенням, якщо я скажу, що своє ім'я згадати не могла, коли почула невтішний діагноз. У той час для мене все проходило, немов у тумані. Люди були просто фоном, а я тоді залишилася сам на сам у своєму власному світі, сподіваючись просто не збожеволіти. Помирати, чого брехати, нікому не хочеться.

– Зараз підійде лікар, який робив вам МРТ знімок, – підібгавши губи, промовив чоловік, явно почуваючись некомфортно.

– Він ще працює у вас? – Запитав тим часом Саша.

– Він звільнився за власним бажанням. Сьогодні він прийшов, тому що я сказав йому про ваш візит.

– Добре, я зрозумів.

Що ж, тепер і я почувалася некомфортно в такій «холодній» атмосфері. А вже після щасливого, теплого ранку відчуття таке, що я просто в ополонку крижану потрапила. Напевно, мені все-таки не варто було приходити сюди. Утім, зараз уже пізно про щось говорити. До того ж, я справді хотіла розібратися в усьому, що тоді сталося. Можливо, зрозумівши цього лікаря, я зможу відпустити цю ситуацію і мені самій стане легше.

– Заходьте, – почувши стукіт у двері, промовив Михайло Станіславович.

На мій подив всередину зайшов зовсім молодий лікар, якому точно було не більше тридцяти п'яти років. Ще й виглядав він, от без зайвих прикрас, вельми плачевно – змучений, із темними колами під очима. Одним своїм виглядом він навіював тільки зневіру. Мені навіть думати не хотілося, з якими труднощами йому довелося зіткнутися, щоб так зачахнути. Хоча, для деяких трудяг, таких як Сашко раніше, робота – це сенс життя.

– Доброго дня, Поліно Андріївно, – зайшовши всередину, чоловік звернувся безпосередньо до мене. – Мені дуже шкода, що через мою помилку вам довелося жити з думкою про швидку... смерть. Я приношу вам свої щирі вибачення. Вибачте.

Закусивши губу, відчувши, як на очі навернулися сльози, я постаралася щось сказати у відповідь, але в мене нічого не вийшло. Те, як він запнувся, коли говорив про смерть, чого брехати, зачепило струни моєї душі. Адже я справді жила з думкою, що зовсім скоро мене не стане. І хоч у той час я більше хвилювалася про рідних і близьких мені людей, але від себе приховувати нерозумно – мені було страшно. Так страшно і гірко, що словами не передати.

Здавалося б, це всього лише одна помилка. Але ця помилка змінила моє життя до невпізнання. Звичайно, не обійшлося без сліз, тихих істерик, але зараз все добре. Життя така дивовижна штука.

– Ми можемо поговорити наодинці? – Несподівано проговорила, якщо чесно, не знаючи, що хочу сказати.

Найімовірніше, це моя жіноча інтуїція підказала, що не все так просто. І мені, незважаючи ні на що, хотілося допомогти цій людині. Принаймні, спробувати це зробити. До того ж, не тільки у звичайних людей є право на помилку, в лікарів воно теж є. Ніхто не застрахований від цього.

– Ми вийдемо, – перш ніж Сашко встиг щось сказати, кивнув Михайло Станіславович.

Не минуло й кількох хвилин, як ми залишилися в кабінеті тільки вдвох. Щоправда, слів, як на зло, щоб почати розмову, не було. Я хотіла багато чого сказати, але не знала, як почати. Та й чи варто взагалі це робити. Лізти в душу без запрошення, безумовно, не найкращий вихід.

– Ви хочете дізнатися, як усе сталося? – Запитав чоловік, не чекаючи моїх слів. – Моя близька подруга померла того дня, і я довго вивчав її МРТ знімок, намагаючись зрозуміти, зміг би допомогти їй чи ні. Я був у нестабільному емоційному стані й припустився помилки, хоч це абсолютно не виправдовує мене. Мені варто було попросити відгул того дня.

– Ви кохали її? – Запитала тихо, почувши у відповідь лише протяжне зітхання. – Знаєте, коли я думала, що скоро помру, то завжди хотіла, щоб близькі мені люди не сумували. Для мене було б достатньо, якби вони час від часу згадували мене з теплотою. Хоч я й не знаю вашу подругу, але впевнена, що вона б теж не хотіла бачити вас пригніченим.

Сказавши все, що хотіла, я встала і, кивнувши чоловікові, вийшла з кабінету. Неможливо змінити те, що вже сталося, але мені зовсім не хотілося витрачати свій дорогоцінний час, як і час Сашка, на судові тяжби. Від цього нікому користі не буде. До того ж, клініка сама по собі непогана, просто так вийшло цього разу. Буде достатньо, якщо такої помилки більше не станеться.

– Поговорила? – Запитав напружено Саша, щойно я вийшла.

– Усе добре, ходімо, – кивнула, взявши чоловіка за руку. – Дякую, що приділили нам час, – подякувала я Михайлу Станіславовичу, ніяково посміхнувшись.

Не затримуючись більше, я потягнула Сашу за собою, бачачи його засмучений вираз обличчя. Найімовірніше, він зрозумів усе без слів, щойно я вийшла. Але, реально, чи могла я озлобити своє переповнене щастям серце в такий момент?

– Не потрібно подавати до суду, – видихнула приглушено, притулившись щокою до плеча чоловіка.

– Ти добре подумала?

– Дуже добре. Зараз я хочу бути просто щасливою з тобою. До того ж, ця помилка якоюсь мірою допомогла нам. Адже невідомо, скільки б іще ти чекав, – буркнула з лукавою усмішкою.

– З вогнем граєшся, – стримано прошепотів Сашко, але «небезпечні» нотки так і прослизали в його тоні голосу.

– О, і яке тоді буде покарання?

Хитро посміхнувшись, я відвернулася, наче кішка, яка зробила шкоду і не хоче визнавати свою провину. Але як же прекрасно ось так безтурботно жартувати.