Розділ 20 – Повторне обстеження.

Не затримуючись, ми виїхали на світанку з мого рідного міста, бажаючи якнайшвидше опинитися в столиці. Через неспокійний сон уночі, я половину шляху клювала носом, а другу половину спала, взагалі нічого не відчуваючи. Стрес давався взнаки, як не крути. Взагалі, зі стресом теж багато хвороб пов'язано, тому його не варто недооцінювати.

 – Прокидайся, ми приїхали, – ласкаво прошепотів Сашко, погладивши мене по щоці.

– Приїхали? – Перепитала сонно, а після широко розплющила очі, дивлячись на всі боки. Сон, от чесно, як рукою зняло. – Ми біля твого будинку?

– Після дороги буде краще, якщо ти трохи підбадьоришся. Я вже домовився, нас чекатимуть за годину. Ти дуже голодна?

– Ні, я взагалі їсти не хочу, – похитала головою, абсолютно не лукавлячи.

Деякі тести й аналізи мені потрібно було здати на голодний шлунок, тому я тимчасово сиділа на воді. Утім, зараз тільки дев'ята ранку, тому особливого голоду я не відчувала. Хоча, не здивуюся, якщо я не відчую його до самого кінця обстеження. Ось тоді можна буде або горе заїсти, або відсвяткувати моє «нове» життя, влаштувавши бенкет.

– Гаразд, ходімо.

Кивнувши, ми піднялися до квартири чоловіка і по черзі швидко прийняли душ, трохи скидаючи втому дороги. Навіть мій усе ще сонний мозок почав добре працювати, від чого хвилювання в грудях сильніше наростало. Звісно, я розуміла логічно, що хвилюватися немає сенсу, але ніяк не могла себе пересилити. Це було вище моїх можливостей, щось на рівні інстинктів, не інакше.

Відчувши теплі обійми, я прикрила на секунду очі, нарешті зав'язавши звичайнісінький хвостик. Здається, Саша бачив, наскільки мені не по собі, і готовий був мовчазно мене підтримати. Але, якщо так подумати, було б дивно, якби він не зміг побачити мій стан. По суті, я ледь не трусилася від занепокоєння, розуміючи, що від цього обстеження залежить моє життя. І, на жаль, у прямому сенсі цього слова.

– Я поруч, – тихо прошепотів мені на вухо Сашко, потершись обличчям об мою шию. – Завжди буду поруч.

Промовчавши у відповідь, не бажаючи порушувати одвічну вже тему про те, що йому варто піти, якщо діагноз підтвердиться, я ледь помітно підвела куточки губ. Якщо так подумати, то на самому початку, коли я дізналася про хворобу, то навіть тішилася, що в мене ні сім'ї, ні дітей. Я була певною мірою щаслива, що не залишу дорогих мені людей наодинці з горем, змушуючи їх згадувати мене протягом усього життя. Але зараз, якщо так подумати, у мене є мама, є Саша, і це надає мені сил іти далі. Я просто не можу опустити руки, коли вони всім серцем вірять у мене.

– Я теж буду поруч, скільки б це часу не зайняло, – видихнула хрипло.

Чи був у мене шанс ще піти? Чи зможу я розійтися з Сашею, якщо все виявиться марним? Зараз, якщо бути гранично чесною, я вже в цьому не впевнена. До того ж, поки сам чоловік хоче бути поруч, я більше не буду змушувати його. Але, якщо він захоче піти, тримати теж не стану.

І кажуть же: «Якщо любиш – відпусти».

Зрозуміти б ще, правильно це чи ні, відпустити. Якщо обоє не щасливі, тоді в чому сенс?

Розвернувши мене до себе, Саша пристрасно мене поцілував, буквально змушуючи забути про все. Безумовно, мої слова стали стимулом цього поцілунку. Здавалося, що чоловік просто хоче втерти мене в себе, назавжди залишившись тут стояти удвох.

– Я кохаю тебе, Поліно. І все ще чекаю, коли ти скажеш мені, що теж кохаєш мене, – прошепотів хрипло він, залишивши на моїх губах м'який поцілунок. – Ходімо, нам краще не спізнюватися.

Буквально проковтнувши слова, які так крутилися на язиці, ми разом вийшли з квартири, а після сіли в машину і поїхали. Цього разу, якщо бути максимально об'єктивною, здавалося, що напруга повисла над нашими головами, і повітря навколо стало максимально в'язким і важким. Кожен вдих довелося робити з великими труднощами.

Але, природно, все рано чи пізно закінчується. Або ж починається знову. Утім, треба віддати належне Саші, варто було нам тільки приїхати у велику клініку, як усе буквально закрутилося перед моїми очима. Напевно, у цьому сила грошей і зв'язків, але для мене кожне зусилля Саші було важливим. Він витратив свій час і домовився про все, тому нам не довелося чекати надто довго.

Мене реально лікар ледь за руку по кабінетах не водив, якщо так подумати. Від одного кабінету, до іншого. Не пропускаючи нічого, що тільки могло бути. До того ж, у цій клініці, виявилося, були й інші профілі, тож мій день більше нагадував день бабака. Та я ледь відбилася від честі відвідати проктолога, якщо на те пішло. Гінеколог ще добре, у жіночому здоров'ї завжди є численна кількість нюансів, але на інші подвиги, на жаль, без нагальної потреби, я не згодна.

– Ти як? – Запитав Саша, передавши мені салат у контейнері, явно з якогось ресторану.

– Тобі чесно? – Перепитала, ледь ворушачи язиком. – Відчуваю себе знесиленою.

Реально, у мене від кількості запитань, на які мені довелося відповісти сьогодні, мозок загудів. Боюся, якщо в моїй голові не було пухлини, тоді вона після сьогоднішнього дня точно з'явиться. Це обстеження було важче пережити, ніж усі обстеження, які я організовувала для нашої фірми. Наче разом усі сили залишили моє тіло. Утім, у цьому випадку є чому радіти, адже більше я не можу навіть нервувати. У мене просто немає на це сил.

Здається, оголошення результатів повторного обстеження пройдуть для мене в заціпенінні.

Ближче до вечора були відомі результати обстеження. Реально, я навіть не повірила, що все так швидко було готово, адже думала, що потрібно буде почекати хоча б день. Але, як виявилося, з хорошим обладнанням і робота лікарів набагато простіша, тому все відбувається відносно швидко.

– І? Чи є пухлина? – Перш ніж лікар встиг перейти до головної теми, нетерпляче уточнив Сашко, з силою стиснувши мою руку.

Безумовно, саме в цей момент він боявся набагато більше, ніж я. По суті, у мене взагалі жодних емоцій не було. Я так сильно морально і фізично втомилася за сьогоднішній день, що ледь могла нормально сприймати інформацію. Однозначно, сьогоднішній день був набагато складнішим за мій найбільш напружений робочий день. І мені реально було важко уявити, як би я себе почувала, якби поруч не було Сашка.