Розділ 17 – Фотографії.

П'ять днів відпустки пролетіли занадто швидко. Ми з мамою не тільки відпочили, а й були в особливо піднесеному настрої. За ці дні, чого брехати, водні атракціони стали частиною нашого відпочинку. Не тільки я щодня насичувалася адреналіном, а й мама не відставала. Як я і думала, спочатку з парашутом політала мама, а потім уже вона дозволила мені. А про такі атракціони типу «банана» взагалі краще мовчати, ми на них точно безліч раз каталися.

Звісно, усі дні ми не проводили на пляжі, а й погуляли курортним містечком. І, виявилося, тут багато всього цікавого є. Ми навіть цирк приїжджий знайшли і сходили на виставу, хоч вона була відносно середньою. Утім, цирк компенсував корт для катання на роликах. Ми з мамою, здається, стільки разів падали, що на нас живого місця на другий день знайти було неможливо. Утім, емоцій від цього анітрохи не поменшало.

– Мені сподобався відпочинок, – протягнула зітхнувши, мама, коли ми виселялися з готелю. – І чому ми раніше так не відпочивали?

– Часу не було, – видихнула приглушено.

– Потрібно буде наступного року теж виділити п'ять днів і знову приїхати сюди. П'ять днів – це ж зовсім небагато, зате стільки вражень, – натхненно проговорила вона. – Але більше п'яти днів усе-таки краще не відпочивати, а то сильно втомлюєшся. Чи це в мене вже вік не той?

– Ти ще молода, – незграбно посміхнувшись, намагаючись не зациклюватися на планах на майбутнє, твердо промовила. – Якщо захочеш, можеш собі ще чоловіка знайти.

– Навіщо він мені потрібен? Я краще почекаю, коли ти заміж вийдеш, і дітки з'являться. Я хочу бути безтурботною бабусею, яка може проводити час зі своїми онуками, – мрійливо зізналася мама. – Ти ж не знаєш, але подруга моя – Віра, уже бабуся двох онуків і вони щороку до неї влітку на місяць приїжджають. Я до неї заходила, дитячий вереск такий стоїть, що на вулиці добре чути.

Кивнувши, промовчавши у відповідь, я забрала документи і ми з мамою разом вийшли, тягнучи свої валізи. Швидше за все, назад їхати буде не так комфортно, як сюди. По-перше – на вулиці пекельно жарко, а по-друге – після маминих слів я точно заснути не зможу. Ось тільки, що я можу сказати у відповідь? Розповісти тут і зараз про свою хворобу, зіпсувавши цим її щасливу посмішку?

Звичайно, сказати варто, але краще це зробити вдома, в тихій обстановці, де ми зможемо спокійно поговорити. Напевно, мама одразу ж захоче, щоб я пройшла повне обстеження, і почне шукати всіляких лікарів із пристойним досвідом роботи. І я б, найімовірніше, теж так зробила, але клініка, в якій наша фірма проходить медичне обстеження, дуже хороша, і не думаю, що вони могли помилитися у своїх висновках. Тож, обираючи між останніми місяцями з мамою в лікарні та на відпочинку, я без зволікання оберу другий варіант.

– Чого ти притихла? Тільки не кажи, що ти з тих дівчат, які дітей не хочуть, – підозріло уточнила мама, пильно подивившись на мене.

 – Ні, я точно не з тих дівчат, – похитала головою, а після хитро примружилася. – А якби я не хотіла дітей, тоді що було б?

– Нічого. Адже це твоє життя і тобі вирішувати, як його прожити, – великодушно промовила вона. – Я зможу тільки милуватися чужими онуками.

Голосно розсміявшись, подивившись на нарочито скорботне обличчя мами, я похитала головою. Щоправда, слідом за сміхом прийшло розуміння, що мама дійсно зможе тільки милуватися чужими онуками. І це, поза всякими сумнівами, змушувало все всередині затремтіти.

– До речі...

– Що сталося?

– Ти ж пам'ятаєш Славу з нашого під'їзду, він на рік старший за тебе?

– Славу Колісниченко?

– Так-так, його! Він зараз працює заступником директора на одному заводі, купив собі квартиру, машину і до мами часто приїжджає.

– О, молодець. У школі він був ще тим пройдисвітом.

– Не одружений, – додала мама, коли я шанобливо кивнула. – Він про тебе часто запитує, чи заміжня ти вже.

– Мамо!

– А чому ні? Хлопець він дуже хороший, ввічливий і не п'є! Знаєш, скільки я бачила біля будинку п'яниць цих, які ще недавно біля дома в м'яч грали. Гарного чоловіка складно знайти.

– Я поки що не збираюся заміж.

– Тобі наступного року тридцять буде, – нагадала мама.

– Це неважливо. У наш час дівчата вже не поспішають із заміжжям і нормально виходити заміж та створювати сім'ю після тридцяти, – спокійно парирувала, узагалі не розуміючи, як розмова зайшла в цей гримучий степ.

– Як знаєш. Он наш автобус.

Похитавши головою, я поспішила за мамою, подумки зітхаючи. Раніше мама ніколи не говорила нічого про заміжжя і дітей. Не здивуюся, якщо її подруги напоумили, показуючи своїх онуків. Та й мій несподіваний приїзд, напевно, зіграв свою роль. Втім, неважливо, це останнє, про що мені зараз варто думати.

Зайнявши свої місця в автобусі, ми переглянулися, з жалем подивившись одна на одну. На нас чекала ще одна поїздка, від якої я так точно буду ще день відходити. Реально, мого запалу на автобус абсолютно не вистачило.

– Може, фотографії подивимося? – Запитала мама, явно не в силах заснути.

– Давай подивимося, – кивнула, дістаючи свій телефон, що працює не за призначенням. Реально, у мене вже закрадалися думки, що варто купити фотоапарат, щоб він працював за призначенням.

– Потрібно буде твій телефон у ремонт віднести. Дуже незручно, коли неможливо зателефонувати, – не відриваючи погляду від фотографій, промовила мама. – Це дуже гарна фотографія! Її можна буде роздрукувати?

– Звичайно. Я після скину всі фото на ноутбук і перекину їх на накопичувач, щоб можна було сходити і роздрукувати їх.

 – Добре. Я хочу цю фотографію.

Кивнувши, я подивилася уважно на фото, не в силах стримати посмішку. Фотографія насправді була дуже гарною, ми з мамою і безкрайнє море. Ще й зробили ми її зранку, коли інших відпочиваючих ще не було, тож вона особливо атмосферна.

– Хто це? Хіба це не твій начальник? – Запитала мама, коли я відволіклася, бездумно дивлячись у вікно невідомо скільки часу.