Розділ 15 – Не в силах повірити.

Олександр

Прокинувшись вранці, не розплющуючи очей, я насамперед, як і щодня до цього, спробував обійняти Поліну, бажаючи притиснути її до себе. Щоправда, цього разу на мене чекало розчарування, Поліни поруч не було. Навіть гірше, друга половина ліжка була підозріло холодною, немов вона вже давно прокинулася і не була поруч зі мною.

Насупившись, я розплющив очі й подивився на всі боки. У кімнаті Поліни не було. Утім, поганих думок у мене теж не було, адже вона могла просто вийти раніше, щоб посидіти на вулиці й насолодитися прохолодою ранку.

– Поліно!

Не отримавши жодної відповіді на свій поклик, я підвівся з ліжка і пішов у суміжну кімнату, вітальню і міні-кухню одночасно.  В очі, чомусь, одразу кинулося те, що в кутку кімнати залишилася тільки одна валіза. Усередині, незважаючи на спроби подумки напоумити себе, почало наростати занепокоєння. Але ж учора все було добре! Що могло трапитися на рівному місці?

Струснувши головою, я почав перевіряти все навколо, немов якийсь сищик із підворіття, і що більше перевіряв, то гірше все ставало. Речей Поліни не було, валізи не було і її самої не було. Реально, наче якийсь невдалий жарт. Ну не могла вона просто розвернутися і піти, справді! Ми домовилися, принаймні, цей тиждень провести разом, спробувати побудувати стосунки, тому вона не могла піти. Поліна завжди стримувала свої обіцянки. Не було жодного разу за майже шість років нашого знайомства такого, щоб вона випадково чи навмисно щось забула.

Точно, як у якомусь не найкращому фільмі, я в самому кінці свого пошуку знайшов записку на столі. Ще й знизу, здається, щоб вона нікуди не ділася, була маленька ваза з єдиною квіткою троянди, яку Поліна вчора з вечері з собою забрала.

Не бажаючи вигадувати собі небилиці, все-таки всяке може трапитися, ніхто ні від чого не застрахований, я вирішив для початку прочитати її записку. Раптом у неї вдома щось сталося? Або ж подрузі терміново знадобилася допомога, а мене вона не розбудила, тому що ми «через проект» приїхали.

Ось тільки, скільки б припущень не пролетіло в мене в голові за лічені секунди, це взагалі ніяк не зійшлося з правдою. Тією самою правдою, яка змусила мене на мить похитнутися. Та що за дурниці вона взагалі написала?

«Дорогий Сашко.

Розумію, що писати записки і тікати – це не найкраще, що я колись робила, але по-іншому не можу. Сподіваюся, ти зможеш мене зрозуміти. Загалом, коли ми проходили медичний огляд, мені сказали, що в мене пухлина і її неможливо видалити. Мені залишилося жити три місяці.

Гадаю, ти вже зрозумів, що саме через це я не можу бути з тобою. Мені дуже шкода і дякую за кожну мить, яку ми провели разом. Я тобі щиро вдячна і ніколи не забуду ці дні.

Не шукай мене. Поліна"

Схопившись за спинку стільця, який стояв біля столу, я в одну мить сів на нього, коли мої ноги підкосилися. У моїй голові крутилося тільки одне: «Залишилося жити три місяці». Утім, скільки б я не думав, ці слова все одно не сприймалися мною. Та такого просто бути не могло! Навіть у найстрашнішому сні я не міг уявити собі щось подібне. До того ж, Поліна зовсім не схожа на дівчину, яка невиліковно хвора.

Потерши обличчя руками, відчуваючи, як пульсує голова, я гірко усміхнувся. Чи є ще десь такий самий дурень, як я? Скільки років уже минуло з того часу, як я почав з’явилися почуття до Поліни? Здається, тоді вона ще працювала моїм секретарем. Жвава, відповідальна, цілеспрямована і дуже красива. Вона одразу привернула увагу всіх, включно зі мною. Щоправда, не дарма ж я розповідав їй ту історію про її падіння. Саме того дня, коли вона виглядала, немов якийсь привид, я остаточно усвідомив, що вона мені подобається будь-яка.

Неважливо, у що вона одягнена, що в неї твориться на голові, нафарбована чи ні, поки це Поліна, вона мені подобається. Мені подобається в ній усе, включно з колючим характером, який вона показувала при мені від сили кілька разів. І зараз усе пропало?

Здається, я занадто довго чекав слушної нагоди. Спочатку у мене було багато роботи і абсолютно ніякого часу для особистого життя. Потім у Поліни з'явився хлопець, з яким вона незабаром розійшлася і голосно заявила Віолі, що більше ніяких чоловіків. Ну а там я почав сумніватися, чи варто руйнувати наші робочі і певною мірою дружні стосунки, сам намагався збудувати стосунки з іншою дівчиною. Все-таки, якщо нічого не вийде, я ж не зможу звільнитися, щоб Поліна не почувалася поряд зі мною ніяково. Так подумати, то в мене стільки було всяких «якщо» і жодного рішучого кроку назустріч дівчині, яка мені щиро подобалася і подобається.

Напевно, якби не спонтанне бажання Поліни звільнитися, я б ще довго думав про те, чи варто починати. Хоча, можливо, дочекався б моменту, коли вона захоче сім'ю і дітей, щоб запропонувати свою кандидатуру, як останній боягуз.

Реально, ось що мені заважало? Я завжди був упевнений у собі і не відчував нестачі ні в чому. Найімовірніше, я був егоїстично занадто впевнений у собі, вирішивши, що все станеться в потрібний час. Занадто зациклений на своїй кар'єрі та майбутньому, щоб зрозуміти, що життя вже витікає крізь пальці.

Утім, незважаючи ні на що, зараз я не маю наміру здаватися. Мені потрібно більше дізнатися про цю пухлину, знайти Поліну і розповісти їй про все щиро, не чекаючи слушного моменту. Безумовно, має знайтися хоч один лікар, який зможе її вилікувати, а з рештою я розберуся. Головне, встигнути!

На те, щоб зібратися, у мене пішло приблизно п'ятнадцять хвилин. Водій уже чекав біля бази відпочинку, тому ми одразу ж вирушили в дорогу. Мені потрібно було якомога швидше повернутися додому і знайти Поліну. Якщо чесно, мені складно було уявити, що вона мала відчувати весь цей час. Чи сказала вона хоч комусь про свою хворобу? Або ж просто вирішила в один момент розірвати всі зв'язки, щоб ніхто ні про що не дізнався?

– Сталося щось термінове на роботі? – Подивившись на мене, обережно уточнив водій.