Розділ 12-2.

Розділ 12-2.

Просиділи ми в машині хвилин десять точно і весь цей час цілувалися. Хоча ні, одна хвилина ще пішла, коли Саша підтверджував, що я напевно розповім йому, чому не хочу продовжувати ці стосунки. Найімовірніше, він думав, що зможе зрештою переконати мене. І я навіть спробувала на корені позбавити його всякої «надії», але хто ж мене слухав? Точно не Олександр Миколайович, який звик домагатися своєї мети.

Згадавши нарешті, навіщо ми приїхали до водоспаду, чоловік сам зголосився провести мені екскурсію. Щоправда, вже після оплати квитка, щоб можна було пройти до водоспаду, він відмовився від цієї ідеї, вважаючи, що краще буде послухати екскурсовода. Загалом, я жодних претензій до такої зміни не мала, адже мені було справді цікаво почути легенду про водоспад Шипіт від людей, які тут живуть.

Звичайно, водоспад утворився внаслідок розмивання гірських порід потоком річки Пилипець. Але в народі є також версія про двох закоханих, які не змогли бути разом і тому виникла надпотужна гроза і змила їх у прірву з місця, де вони зазвичай зустрічалися. Історія чимось навіть схожа на сучасні проблеми. Вона була багатою, він бідним і їм не дозволяли батьки дівчини бути разом. Ну а назва водоспаду виникла через те, що мати доньки чула її шепіт слів кохання своєму обранцю. Втім, існує також версія, що назва водоспаду походить від того, що шум спадаючої води нагадує шепіт.

Гідно оцінивши красу навколо і вислухавши красиву легенду, я була сповнена емоцій, розуміючи, що живу. Реально, в цей момент, відчуваючи тепло руки Саші і слухаючи шум водоспаду, я щиро пораділа, що живу. Можу побачити те, чого не бачила і дізнатися щось нове. Життя настільки багатогранне, що це того варте. Утім, плакати про те, що мені залишилося менше трьох місяців, у мене не було жодного бажання. Це вже удача, що я дізналася про все заздалегідь і маю можливість хоч трохи надолужити згаяне.

– Тобі сподобалося?

– Дуже, – не стала приховувати, широко посміхнувшись.

– Добре, тоді підемо, поїмо, – усміхнувся задоволено чоловік, наче виконав якесь надзвичайно важке завдання.

– Хіба нам не треба повернутися назад? Скоро вже стемніє і їхати буде важче.

– Ми сьогодні залишимося тут на ніч, а вранці поїдемо.

– Залишимося тут? Я не брала із собою змінний одяг, – із сумнівом промовила.

– Вибач, я про це не подумав.

Похитавши головою, вирішивши не сперечатися, я залишила цей незручний момент. Виперу спідню білизну і сама посплю гола. Або залишуся у своїй футболці, якщо вже на те пішло. Від одного дня такого відпочинку зі мною нічого не станеться. Якщо через такі дрібниці зараз почати сваритися, то цей тиждень стосунків точно перетвориться на тиждень кошмару.

Скоса подивившись на свого «хлопця», я скривила куточок губ, думаючи про те, що це варіант. Адже реально можна влаштовувати істерики на кожному кроці, щоб відбити в чоловіка бажання взагалі підходити до мене. Щоправда, боюся, ми настільки добре знаємо одне одного, що він уже за хвилину зрозуміє мій хитрий задум. А тоді, ось реально, мені буде не тільки ніяково, а й соромно. До того ж, не здивуюся, якщо дехто ще й скористається можливістю. Наскільки я взагалі знаю свого начальника, він ніколи не упустить свого!

Коли ми під'їхали до невеличкої бази відпочинку, думаючи одразу ж зняти номери, а після повечеряти, виявилося, що в них залишився тільки один двомісний номер. Утім, ми вирішили не діяти за класикою жанру, а просто поїхали далі, адже в таких туристичних місцях баз багато і можна знайти будь-який номер. У підсумку нам пощастило винайняти невеликий будиночок із двома кімнатами, кухнею і ванною. І там також за окрему плату можна було замовити вечерю, що ми і зробили.

– Прогуляємося трохи? – Запитав Саша після вечері.

– Звісно.

Прогулюючись уздовж вулиці, ми знайшли невеличкий магазин, у якому купили морозиво, насолоджуючись прохолодою вечора. Йти, тримаючись за руки, не порушуючи жодних серйозних тем, не думаючи про роботу, було дуже приємно. Утім, навіть якби я хотіла поговорити, це також потребує певної щирості. А про те, що начальник торкнеться теми мого несподіваного рішення звільнитися чи моїх частих перепадів настрою, я анітрохи не сумнівалася. Я б і сама запитала, якби зіткнулася з чимось подібним.

– Мені подобається так гуляти, – несподівано промовив чоловік. – Коли я був маленьким, тато з мамою часто виходили гуляти вечорами після важкого робочого дня і брали мене з собою. Це було нашою сімейною традицією. Тоді я ще думав, що всі так роблять, – посміюючись, зізнався він.

– Коли стаєш старшим, іноді не вистачає часу навіть на елементарну прогулянку, – зі знанням справи поділилася я. У мене ніколи не вистачало часу на прогулянку, не кажучи про те, що я жила сама. У мами теж не було часу на прогулянки, коли я була маленькою, адже вона весь час працювала. – У нас із мамою була традиція розповідати, що трапилося за день щовечора. Перед сном ми весь час довго розмовляли.

– А про свої традиції думала колись?

– Ні. А ти?

– Я думав, що буду, якщо не гуляти щодня, то раз на тиждень точно їздити кудись на відпочинок усією родиною. Мені хочеться, щоб мої діти так само, як і я, згадували своє дитинство. Що скажеш, вийде в мене так?

– Якщо є бажання, тоді, звісно, вийде.

– А в нас вийде? – Зупинившись, запитав чоловік, уважно подивившись на мене.

– Наскільки я пам'ятаю, ми домовлялися не про це, – промовила зі зітханням, хоч серце насправді пропустило кілька ударів.

Можливо, приємніше було б чути слова кохання, але таке ось планування майбутнього особисто для мене здавалося ціннішим. Скільки б слів не було – це всього лише слова, а дії показують істину. Сьогодні Саша говорив небагато, але зробив достатньо. Крім того, що ми приїхали сюди, щоб розвіятися, так чи інакше, чоловік піклувався про мене весь день. Звісно, його турбота була ненав'язливою, але такою необхідною. Він завжди тримав мою руку під час прогулянки, вкрив ковдрою, коли я спала, щоб кондиціонером мене не продуло, давав мені страви, які люблю, оточив мене з усіх боків, коли це було мені найнеобхідніше.