Розділ 12 – Один тиждень.

Відскочивши від чоловіка, я дивилася на нього, бажаючи тільки вдарити себе. Та як так-то? Невже в мене взагалі мозок відмовив? Навіщо я це зробила?

Утім, шкодувати після поцілунку явно було пізно. Якщо один єдиний дотик до губ узагалі можна назвати поцілунком. До того ж, усе вже сталося і від того, що я буду себе гризти зсередини, нічого не зміниться. Зараз мені слід визнати свою провину, вибачитися і пообіцяти, що такого більше не повториться. Дорослі люди, природно, повинні брати відповідальність за свої вчинки, навіть якщо вони були зроблені зопалу.

– Я...

Договорити я не встигла, тепер Олександр Миколайович нахилився до мене і впився в мої губи поцілунком. І, звичайно ж, його поцілунок кардинально відрізнявся від мого поцілунку. Та я просто оніміла вся, уперше зустрівшись із подібним натиском. У мене навіть думки про те, щоб відштовхнути чоловіка разом із голови вилетіли, немов їх і не було зовсім.

– Ось так потрібно цілуватися, – злегка відсунувшись, усе ще обдаючи мої губи теплим подихом, прошепотів Саша.

– Це...

– Ти ж зараз не скажеш, що все було помилкою? Це виглядатиме вельми по-дитячому й несправедливо, ти так не думаєш?

– Підступна маніпуляція, – видихнула я, стиснувши губи.

– Ти перша мене поцілувала.

– Я на секунду втратила зв'язок із реальністю.

– Це не має значення, ти мене поцілувала, і я тобі відповів.

– Тоді ми квити, – вхопившись за цю можливість, тут же натхненно проговорила.

– Ні, звісно. Де ти бачила, щоб усе закінчувалося так швидко?

Зітхнувши, я похитала головою, розуміючи, що дехто зі мною просто грається. Щоправда, у кожному жарті завжди є частка правди. Я справді перша його поцілувала і сама, можна сказати, стрибнула в його обійми. Та й який чоловік, якщо йому хоч трохи подобається дівчина, утримався б від спокуси поцілувати її у відповідь? Думаю, є багато чоловіків, які не відмовилися б й від поцілунку з першою зустрічною і не тільки від нього, чого вже. Але я насправді не могла нічого пообіцяти.  У мене просто не було багато часу, щоб побудувати серйозні стосунки. До того ж, мені зовсім не хотілося ранити почуття Олександра Миколайовича, красти також його час, який він міг присвятити собі або витратити його на пошуки другої половинки.

Зустрівшись поглядом із Сашком, я важко ковтнула, побачивши в його очах ніжність. У мене навіть серце пропустило кілька ударів і мені вперше в житті захотілося бути просто егоїсткою. Отримати те, що ніколи не буде моїм, випробувати трохи щастя, відчути себе потрібною, бажаною, єдиною.

Здається, я занадто сильно відійшла від ідеї «ділового шлюбу». Щоправда, дивлячись на начальника, мені було важко усвідомити, що він прагне виключно взаємовигідних стосунків, заснованих на якомусь відносному розрахунку. Реально, я ледве могла уявити, як же він дивитиметься на кохану дівчину, якщо мені вже важко було відірватися від його погляду.

– Тиждень, – видавила із себе, відчуваючи, як тремтять руки і серце стукає, немов заведене.

– Що?

– У нас буде тільки тиждень, не більше.

– Що це означає? – Примружившись, перепитав чоловік, не відводячи від мене погляду.

Безумовно, я переоцінила свою впевненість в собі, адже вже зараз, просто дивлячись у чіпкі очі начальника, ставало не по собі. Ну так, захотіла тиждень кохання, дурненька.

– Я не можу зараз пояснити чому, – зціпивши зуби, видихнула спокійно. – У нас може бути тільки тиждень, не більше. Якщо ви не згодні, тоді давайте просто забудемо про це. Чіплятися я не буду, не хвилюйтеся.

– Мені не дуже подобаються твої загадки, можеш розповісти все нормально? Чому саме тиждень? Я ж бачу, що подобаюся тобі, тоді в чому проблема?

– Немає ніякої проблеми.

– Не поясниш? – Уточнив максимально спокійно чоловік і мені одразу стало зрозуміло, що він сердиться.

Напевно, якби ми були в іншій ситуації, я б уже пояснила все і, попросивши нікому не розповідати більше, поділилася б інформацією про свою хворобу, але тільки не зараз. Після того, як Олександр подивився на мене з ніжністю, мені зовсім не хотілося бачити в його очах жалість. Принаймні, точно не зараз.

– Я не можу. Але в мене є тільки цей тиждень.

– Кажеш так, немов тобі жити тиждень залишилося, – уже роздратовано зауважив він, опустивши голову і скуйовдивши волосся.

Боюся, якби він не опустив голову, то пояснювати щось було б не потрібно. Ми надто добре знали одне одного, як і говорив до цього Сашко. Вивчили вже всі звички, неусвідомлені дії, які незрозумілі для інших. Можливо, нам узагалі не варто псувати наші робочі, якоюсь мірою навіть дружні стосунки чимось більшим. Майбутнього у нас усе одно немає, а так і голова після боліти не буде. Принаймні, в мене.

– Добре, – несподівано промовив начальник, і на його губах з'явилася крива посмішка. – Тільки після цього тижня ти мені все розповіси. Домовилися?

– Може, вам варто ще трохи подумати? – Невпевнено запропонувала.

– Чого ти боїшся? Не зможеш розповісти чи не зможеш піти від мене?

Що ж, безумовно, я боялася і того, і іншого. Чи не буде мені після тижня незабутнього відрядження ще складніше говорити про свою хворобу? І чи зможу я після розвернутися і піти, коли прийде час? Зараз уже важко, то чому після має стати легше?

– Ти сама запропонувала бути разом тиждень, тому не відмовляйся від своїх слів зараз, коли я погодився, – потребував серйозно Сашко. – До того ж, я ж маю право знати, чому ти мені відмовляєш, чи не так?

Кивнувши, немов під гіпнозом якимось, я навіть не встигла здивуватися своїй дурості, як Саша знову мене поцілував, стираючи всі перепони на шляху. Щоправда, після цього поцілунку я вже й сама не знала, чи хочу, щоб цей тиждень став найкращим у моєму житті, чи бажаю, щоб перетворився на найгірший. Утім, я щиро сподівалася, що після не стану ні про що шкодувати. Шкода, але від жалю, як і від пухлини в моїй голові, ліків ще ніхто не придумав.