Розділ 10 – Зовсім поруч.

Приїхали ми ближче до ночі, і я взагалі нічого не змогла розгледіти на вулиці, хоч як би не старалася. Напевно, мої нездійснені очікування повністю відбилися на моєму обличчі, викликаючи тихий сміх Олександра Миколайовича. Навіть у такий момент він не забув посміятися наді мною, який молодець. Його настрій, незважаючи на моє звільнення, здається, ставав з кожним днем тільки кращим.

– Ми будемо тут приблизно тиждень, зможеш ще походити довкола і все подивитися, – схвально промовив він, м'яко мені посміхнувшись.

– Не знаю, підбадьорюєте ви мене чи намагаєтеся засмутити, – зауважила відчужено.

Нарешті покинувши теплий салон машини, я трохи поїжилася від перепаду температур і подивилася на чудове, всипане зірками небо. У великому місті стільки зірок взагалі неможливо побачити. Зараз же ми були в невеличкому селищі, і тут зірки можна було побачити, як на долоні. Це була та краса, до якої весь цей час з особливим завзяттям прагнуло моє серце.

– Подобається дивитися на зірки?

– Дуже, – відповіла тихо, не відводячи погляду.

Можливо, зовсім скоро я теж стану однією із зірок на небі. Кажуть же часто дітям, що ті, хто йдуть від нас, спостерігають за всім із неба і перетворюються на маленьких зірок. Я б зовсім не заперечувала проти того, щоб стати зіркою. Тільки, напевно, не звичайною зіркою, а Полярною. Хоча, ще й у цей час працювати, шлях усім вказувати, світити яскраво, привертаючи увагу, без вихідних навіть. Ні вже, краще стати маленькою непримітною зірочкою, але вільною від усяких трудових зобов'язань.

– Чому ти посміхаєшся?

– Вам не здається, що ви останнім часом стали занадто часто ставити мені це запитання? – Відповіла запитанням на запитання, скоса подивившись на начальника.

Увесь цей час, якщо не брехати, я думала, що він уже пішов знайомитися з власниками невеличкого гостьового будиночка, у якому ми житимемо. Звісно, мої думки виявилися надто далекими від правди, і Олександр Миколайович був увесь цей час поруч, ледь не вкриваючи мене своєю фігурою від невідомих поглядів. Може в нього взагалі роздвоєння особистості якесь? Або він навмисно створює таку невизначену атмосферу, щоб усі думали, що ми разом.

– Ти просто почала більше уваги мені приділяти і почала запам'ятовувати те, що я запитую, – нахабно промовив він.

– Тобто, раніше ви мені також часто це запитання ставили?

– Природно. Ми майже весь час поруч. Питання про твій настрій я ставлю тричі на день завжди.

Здається, у мене мозок почало коротити від його слів. Утім, ще більше збивало з пантелику те, що було взагалі незрозуміло, жартує чоловік чи ні. Якщо він жартує, тоді коли слід починати сміятися? І якщо він не жартує і його слова правдиві, тоді чому в мене таке відчуття, що все відбувалося не зі мною? Ну, не могла ж я, справді, не помічати навіть того, що відбувалося під моїм носом! Я ж не дурепа якась.

– Жартуєте?

– Анітрохи, – не відводячи погляду, прошепотів у відповідь Олександр, і атмосфера навколо нас, здавалося, за мить загострилася.

Реально, від несподіванки в мене мурашки по всьому тілу виступили і волосся на голові «заворушилося». Ще й серце моє зрадницьке, наче пестощів узагалі ніколи не відчувало, почало стукати, точно збожеволівши. Щоправда, у мене були вагомі сумніви вважати, що жодна дівчина не встояла б перед щирим поглядом і вкрадливим шепотом Олександра Миколайовича. Та це неймовірна спокуса для будь-якої дівчини. Принаймні, якщо в неї немає хлопця.

– Вам, Поліно Андріївно, варто частіше озиратися на всі боки і приділяти увагу тим, хто поруч, – тьмяно посміхнувшись, порадив мені начальник, а потім пішов кудись мені за спину.

Ковтнувши, застигнувши наче статуя, я ще раз подивилася на небо, всипане зірками, і безпорадно похитала головою. Користі від того, що я почну озиратися на всі боки? Як на мене, то зараз мені взагалі не варто озиратися і псувати ще комусь, крім себе, життя. Гаразд, краще взагалі про це не думати й не гризти себе зсередини.

– Поліно Андріївно, підійдіть.

Не зволікаючи, я попрямувала до начальника, почувши його незмінний, холодно-відсторонений тон. Так він зазвичай на роботі зі співробітниками розмовляє, тож одразу стає зрозуміло, що більше жодних «фривольних» розмов не буде. Утім, нічого серйозного також не сталося, господиня гостьового будиночка – Марічка показала нам наші кімнати та розповіли все, що необхідно знати. Усе просто, лаконічно і здебільшого зрозуміло, окрім кількох слів, що були на діалекті, але і їх нам Марічка радо пояснила.

– Дуже дякую, – подякувала я жінці, забираючи ключ від своєї кімнати.

Взагалі, у цьому гостьовому будиночку не мало бути ключів для кожної кімнати, адже він розрахований на гостей, які знають одне одного. Я ж, просто з вередливості, попросила особисто для себе ключ. Загалом, показала характер, нічого не скажеш. Але, судячи з реакції начальника, його це взагалі не зачепило. Більше було схоже на те, що саме такого результату подій він і очікував.

Намагаючись не показувати своєї незручності, я швидко побажала всім доброї ночі й зникла за дверима своєї кімнати, роздратовано потупцювавши на місці. Тішило ще те, що кімната була світлою і просторою, з усіма необхідними меблями. Але також засмучувало те, що ванна кімната для мене і начальника була одна. Тобто, після довгої поїздки ми разом зараз захочемо прийняти душ перед сном і тоді хто кому має поступитися першістю? Я, як підлегла, чи начальник, зважаючи на свої неоднозначні випади в мій бік? І чи варто мені наполягати, якщо начальник все-таки вирішить побути трохи джентльменом?

Утім, як виявилося, я занадто багато і занадто довго думала. Поки я зібралася з думками, зробила певні «розрахунки» в голові, продумала всілякі варіанти подій, начальник уже покупався і вийшов, люб'язно посміхнувшись і надавши мені в користування ванну кімнату. Добре ще, що він нічого не знав про мої думки, адже тоді можна було б крізь землю від сорому провалитися.