Розділ 9 – Відрядження.

Два дні пролетіли дуже непомітно. Я пояснювала Дімі, майбутньому помічнику Олександра Миколайовича, його роботу, радіючи, що чоловік вловлює все на льоту. Начальник до мене більше не підходив із неоднозначними пропозиціями, тож усе було відносно спокійно. Настільки спокійно, що я взагалі іноді забувала про те, що хвора і скоро мені доведеться піти з роботи.

Реально, якщо добре подумати, то в ці дні в мене навіть голова не так часто боліла, і я почувалася цілком нормально. Щоправда, чим більше я забувала про теперішній стан справ, тим більше після засмучувалася, коли поверталася в сьогодення. На жаль, для мене вже нічого не можна змінити. Ну а голова не боліла, бо я справно пила таблетки. Усе дуже просто.

– Сьогодні ти без настрою, – зауважив меланхолійно Діма, притулившись до столу, за яким я зазвичай працювала.

– А є привід радіти? – Посміхнувшись, уточнила вкрадливо.

На моє неймовірне полегшення, ми швидко знайшли спільну мову. Не було жодної ніяковості чи таємного суперництва. Здавалося, що ми просто старі друзі, яким випала щаслива нагода зустрітися знову і попрацювати разом.

– Звичайно, є, я закінчив звіт, який просив начальник, – помахавши папкою перед собою, самовдоволено промовив він.

– Закінчив?

– Ображаєш! Я дуже точний у цифрах і не тільки в них, – з легким кокетством у голосі протягнув Діма, підморгнувши мені.

– І в чому ж іще ти настільки точний? – Нахилившись до нього ближче, уточнила пустотливо.

Не відводячи один від одного погляду, ми точно за якимось прихованим сигналом почали одночасно розтягувати губи в усмішці. Звісно, таке «загравання» було простим жартом між нами, що, природно, зблизило нас, як хороших друзів. Ні я, ні він не розглядали ці жарти як щось серйозне.

– Поліно Андріївно, ви настільки зайняті, що навіть не можете відповісти на телефонний дзвінок? – Почули ми і, як по клацанню пальців, здригнулися.

До кабінету, наче навмисно не створюючи жодного шуму, зайшов начальник. Хоча ні, не так. Зайшов дуже злий начальник, ледь не пропалюючи нас обох поглядом на місці. Реально, якби в нього були лазери замість очей, від нас, двох його помічників, залишилися б тільки гірки попелу.

– Олександре Миколайовичу, – обернувшись, кивнув йому Діма, першим прийшовши до тями.

– Вибачте, останнім часом мій телефон не хоче працювати, – тут же видихнула я, подивившись на свій мобільний телефон і взагалі не бачачи пропущеного дзвінка від боса.

Безумовно, біда ніколи не приходить одна! От як так вийшло, що мій мобільний телефон почав жити власним життям? Я його ніде не кидала, під воду випадково не засовувала, то чого він випендрюється? Може, я його десь сильно стиснула? Або він у сумочці об щось стукнувся? Утім, щоб це не було, але мені терміново потрібен новий мобільний телефон. Я вчора ледь мамі ввечері додзвонилася, ледве не посинівши від злості й досади. Добре ще, що змогла взагалі поговорити. Але ж раніше люди якось і без телефонів справлялися, надсилали телеграми, листи і не мали можливості говорити щодня на першу вимогу. Природно, до хорошого швидко звикаєш.

– Я так розумію, твій телефон повністю перейняв твою модель поведінки, – не забув вколоти мене Олександр Миколайович. – У мене термінова справа. Через дві години ми з тобою поїдемо у відрядження.

– Куди?

– У відрядження. Ти так здивована, немов ми вперше з тобою їдемо об'єкт подивитися, – вочевидь ще більше розлютившись, максимально спокійно видихнув начальник.

Незграбно посміхнувшись, намагаючись трохи мінімізувати несприятливу ситуацію, що склалася, я поспіхом кивнула, а потім задумалася. Якщо їхати на об'єкт, то це щонайменше дня три треба, а то й більше, якщо надто далеко. А якщо ще й проблеми якісь на об'єкті з'являться, тоді можна застрягти десь, незрозуміло де, і на цілий тиждень. Але, тиждень із босом, який ще нещодавно говорив, що я йому подобаюся? Ні вже, це якось без мене!

– Дмитро Іванович поїде, – ледь не прокричала я, з досадою стиснувши губи. – Я маю на увазі, Олександре Миколайовичу, що Дмитру Івановичу потрібно більше вникати в роботу і поїхати з вами. В офісі в нього все добре виходить, ще на об'єкт з'їздить із вами і тоді я зможу з чистою совістю передати йому свої обов'язки.

– Сьогодні третій день його стажування, – нагадав холодно бос.

– Рідкісний талант нам попався, – випалила, чеканячи кожне слово. – Схоплює все на льоту, з цифрами на «ти» і звіти робить в одну мить, усі програми розуміє і добре ними володіє. Вам точно сподобається з ним працювати.

– Вам, як я бачу, уже сподобалося.

– Хе-хе... Дмитро хороший співробітник, – прошепотіла, відчувши, як з мене всі сили разом пішли.

Я, звісно, не Ванга, але й так бачу, що Діму начальник точно з собою не візьме. Буде ще добре, якщо не затаїть образу, доводячи бідолаху до нервового тику з подальшим звільненням. Незрозуміло тільки, де його чоловіча солідарність, допомога «братові» в біді або щось подібне? До того ж, я зовсім не брехала, нам усім пощастило, що новий помічник такий здібний і може швидко зрозуміти всі тонкощі роботи. Та його в нас усі прийняли на роботі! Дівчата взагалі особливо натхнені і, як мінімум, половина волосся на роботу накрутили і макіяж «вечірній» зробили. По суті, щасливі всі, крім начальника. Може, його якась оса за причинне місце вкусила або півень клюнув?

– Якщо за дві години не зберете речі й не будете повністю готові, Поліно Андріївно, поїдете так, – викарбував Олександр Миколайович і одразу ж вийшов, навіть не спромігшись за собою зачинити двері.

– І яка муха його вкусила? – Поставила риторичне запитання, протяжно видихнувши.

Але ж я навіть не запитала, куди ми поїдемо! Які речі мені збирати і що особливо підготувати? Може, там комарі є і мені варто запастися чимось від комарів? Або, наприклад, більше одягу теплого взяти, бо ночі холодні десь біля води.

– Думаю, не все так погано. Відпочинеш від офісу, міської метушні, – спробував підтримати мене Діма, але в нього нічого не вийшло.