Розділ 4 – Чужі здогадки.

Ні, я завжди знала, що людям буває іноді нудно і, щоб трохи розважити себе, вони вигадують небилиці. Адже правду кажуть: «У всіх проблем одне начало – сиділа жінка нудьгувала». До того ж, якби я справді відчувала якісь почуття до Олександра Миколайовича, то сама б їх однозначно помітила. То чому ж я не знала, що так безнадійно закохана?

Показово голосно зітхнувши, я уважно подивилася на Марію Петрівну, без тіні навіть найменшої посмішки. Мені зовсім не хотілося її ображати, тому варіант, у якому вона зрозуміє все без слів, як на мене, був ідеальним. Щоправда, я дуже сильно недооцінила її уяву. Настільки сильно, що мені захотілося після її наступних слів вдаритися головою об стіну.

– Це Олександр Миколайович до тебе чіпляється? – Ахнула вона зі знанням справи, а потім насупилася. – Звичайно, почуття у стосунках і подальшому шлюбі дуже важливі, але можна ж дивитися на перспективу. Ти ж не дурна дівчина, розумієш, що такого чоловіка, як наш Олександр Миколайович, вдень із вогнем не знайдеш.

– Маріє Петрівно!

– Зате тепер стає зрозуміло, чого він усіх дівчат наших від себе відштовхував. Він уже був закоханий і не хотів, щоб ти неправильно його зрозуміла.

– Усе не так, – карбуючи кожне слово, промовила наполегливо. Та це ж якийсь кошмар! Знущання справжнісіньке. – Я звільняюся, тому що...

– Тому що?

– Так потрібно.

– Я не буду тобі нічого радити, ти вже сама не маленька дівчинка, все розумієш, – похитавши головою, по-материнськи безпорадно підсумувала жінка. – Але подумай про це знову. Сама розумієш, посада в тебе хороша. До того ж, навіть якщо Олександр Миколайович приділяє тобі знаки уваги – це не привід одразу звільнятися. Він порядний чоловік і, якщо ти з ним спокійно поговориш, усе зрозуміє.

Здається, у мене сіпнулося нервово око. Виявилося, я стільки всього не помічала до хвороби. По суті, просто пропускала все повз себе, як щось незначне. А виявилося, що в нашому колективі є такі трохи твердолобі особистості, як Марія Петрівна. І ні, вона не розвідниця, а майстер витончених словесних тортур.

– Гаразд, я зараз представлю Дмитра...

– Івановича. Він найкращий кандидат, від якого ми отримували резюме, – зізналася тихо Марія Петрівна.

– Так, Дмитра Івановича представлю Олександру Миколайовичу і покажу його резюме. Якщо він підійде, можете поки що видаляти оголошення про набір помічника.

– Ти впевнена?

Махнувши рукою, я гордо втекла подалі від Марії Петрівни, розуміючи, що мої мозкові схеми не витримують такого пресингу. Навіть голова сильніше боліти почала після цієї нескінченно довгої розмови. Ні, мені сьогодні обов'язково потрібно сходити в клініку, написати відмову від лікування й отримати рецепт знеболювальних таблеток. Боюся, без таблеток у такому режимі я довго не протягну.

– Дмитре Івановичу, ходімо зі мною, – зайшовши до конференц-зали, кивнула чоловікові. – Познайомлю вас із директором. Якщо ви пройдете і його співбесіду, тоді візьметеся до роботи на випробувальний термін. Думаю, якщо все буде добре, то вже за два тижні зможете офіційно приступити до роботи.

Але ж він досить привабливий. Високий чоловік, з русявим волоссям, яке ідеально укладене в модну зачіску, цілком пропорційними рисами обличчя і трохи довгуватим носом. До того ж, одягається стильно, як і більшість чоловіків зараз. Не Ален Делон, звісно, але й у нас тут Наталі Делон немає.

– Дякую...

– Поліна Андріївна.

– Поліно Андріївна, – повторив моє ім'я Дмитро, чемно посміхнувшись. Що ж, буду сподіватися, що його ввічливість сподобається і начальнику.

Швидко діставшись до приймальні, Віола зацікавлено подивилася на свого майбутнього колегу з неприхованим інтересом в очах. Вона зі своїм останнім хлопцем розійшлася понад вісім місяців тому, але так і не погодилася на якісь стосунки з кимось іншим. І не те, щоб спроб не було, але не завжди все виходить так, як того хочеться.

Наприклад, її останній залицяльник надіслав їй посилання на квитки в театр, явно натякаючи, що вона повинна свій квиток сама купити. І добре б він прямо сказав, що немає грошей, можна ж не ходити до театру, але його манівці дуже розлютили Віолу. Ну, особливо з тим урахуванням, що гроші в нього, судячи з усього, були. Втім, якщо так подумати, справа ж не в грошах зовсім, Віола сама може себе забезпечити, тут більше скупість чоловіка. Якщо на такому етапі залицянь він такий, тоді що буде далі?

Але ж ще кажуть, що дівчата занадто меркантильні, а чоловіки всі дуже скривджені. Наче з повітря їжа з'являється і речі першої необхідності, не кажучи вже про одяг, який іноді коштує втридорога. На жаль, але чим старшим стаєш, тим більше помічаєш цілком очевидний порядок речей, якого раніше не бачив. Рожеві окуляри різко відправляються в утиль. Правду кажуть, все потрібно робити вчасно.

– Поліно! – Промовила Віола, помахавши рукою в мене перед очима. – Заходьте, Олександр Миколайович чекає.

– Дякую, – кивнула ніяково і швидко поспішила в кабінет начальника, ледь не забувши Дмитра.

Здається, у мене вже шарики за ролики заїжджають. Відволікаюся, думаю про всякі дурниці. Хоча, напевно, це не так уже й дивно. Скажи першому зустрічному на вулиці, що він помре через три місяці, і він теж замислиться про всякі дурниці. Життя занадто швидкоплинне і це так засмучує.

– Доброго дня, мене звати Дмитро Іванович Мельниченко, – представився сам Дмитро, поки я мовчала.

– Поліно, що з тобою? – Насупившись, запитав стурбовано Олександр Миколайович, не звертаючи уваги на свого можливого помічника. – Ти плачеш? – Приголомшено видихнув він, здається, зовсім не очікуючи нічого подібного.

Ну, звісно, я ж при ньому ніколи не плакала. Навіть, коли кричав на мене, наче скажений, на перших порах, закривалася в туалеті, але перед ним не плакала. Та й зараз я не плачу. Просто, найімовірніше, очі почервоніли від невиплаканих сліз. Несподівано, так шкода себе стало. Реально, я немов на емоційних гойдалках якихось колишуся. То туди – то сюди, а підсумок один, нічого не змінюється.