Розділ 3-2.

Розділ 3-2.

Кілька наступних кандидатів на посаду помічника директора також були хлопці, які щойно закінчили престижні виші. Хтось більш балакучий, хтось менш балакучий, але приблизно з одним рівнем знань. Звісно, вміння підтримати розмову і показати себе перед іншими з хорошого, вигідного боку – це класно, але мені потрібен був хтось хоч із мінімальними знаннями.

– Представтеся, будь ласка, і розкажіть трохи про себе, – на автоматі промовила я, коли зайшов наступний кандидат. Ми сиділи вже сорок хвилин, але ніякого прогресу не було.

Звісно, я не очікувала, що все буде максимально просто, адже кожен хоче спробувати удачу, але не настільки ж бідно! Навколо стільки безробітних людей, повинен же бути хоч хтось, хто знає всі комп'ютерні програми для роботи, може вчасно приймати важливі рішення, складати план на тиждень для директора і бути максимально комунікабельним зі співробітниками. Чому в мене таке відчуття, що це взагалі підла змова? І це ж я ще нікого до директора не привела, адже йому теж не догодиш.

Відволікшись, почувши професійні вміння нового кандидата, я навіть вся підбадьорилася, уважно його слухаючи. Звісно, він працював не особистим помічником, а менеджером у мережі магазинів, але всього можна навчитися. До того ж, виглядає цей чоловік непогано, ще й приблизно одного віку з Олександром Миколайовичем. Можна сказати, ідеальний кандидат.

– Можете почекати за дверима? – Посміхнувшись, уточнила я, коли Марія Петрівна поставила йому також низку запитань.

– У мене скоро ще одна співбесіда, – ніяково кашлянувши, зізнався він.

– Тоді не смію вас більше затримувати.

– Але, якщо є якісь гарантії, тоді я...

– Немає жодних гарантій, – перервавши його бурхливий приплив фантазії, відповіла прохолодно. – Ми вам зателефонуємо.

Стиснувши губи, чоловік встав, скоса поглядаючи на мене. Напевно він чекав, коли ж я схаменуся, зупиню його і безпосередньо візьму на роботу, але в мене, на жаль, таких повноважень немає. До того ж, мені не подобаються занадто виверткі люди. У нього був шанс, він ним не скористався. Тому, навіть якщо він підходить, безумовно, це не привід вестися на чужі провокації. Нехай йому пощастить в іншому місці, у нас точно немає вакансії для такої зайнятої людини.

– Покличте наступного, – попросила Марія Петрівна, втративши свою елегантну посмішку. – Теж мені, незамінний який, – хмикнула холодно вона, щойно чоловік пригнічено вийшов. – Ми ще з усіма не поговорили.

Усміхнувшись, я промовчала, не наважуючись коментувати бажання нашої розвідниці подивитися на всіх. Утім, у Марії Петрівни точно є чому повчитися кожній дівчині. Розумна, красива і самодостатня жінка завжди викликає захоплення. Щоправда, її інколи зайва цікавість буває болісною.

Просидівши ще годину, відчуваючи легку втому, я не могла не зітхнути. Сьогодні, безумовно, не мій день. Як так вийшло, що тільки кілька людей відносно підійшли, але все ще є чого прагнути. І адже я навіть не знала, що робота помічника така незатребувана. Утім, чого брехати, це буває складно. До того ж, постійна зайнятість виключає всі інші аспекти життя, на які теж слід звернути увагу. Хоча, особисто я зараз могла тільки радіти, що не маю чоловіка, дітей, адже тоді все було б ще складніше.

– Я можу увійти? – Постукавши, поцікавився вродливий чоловік, уже зайшовши до конференц-зали. – Мене звати Дмитро Іванович Мельниченко.

– У нас немає вашого резюме, – зауважила Марія Петрівна.

– Мені не надійшло повідомлення, от я й вирішив прийти безпосередньо до вас, а тут уже співбесіда проходить, – пояснив чоловік, а в мене перед очима гострі кинджали з'явилися. Що це все означає? – Так я можу зайти?

– Проходьте, – кивнула максимально спокійно. – У вас є з собою резюме?

– Так, будь ласка, – передавши мені папку, Дмитро чарівно посміхнувся.

Не відволікаючись, я швидко перевірила його резюме, мало не посинівши від злості. Та він ідеальний кандидат! Два роки роботи фінансовим консультантом, рік роботи особистим помічником і вища освіта зі спеціальністю економіки. Він знає, як потрібно робити звіти, складати плани, графіки і працювати зі всілякими комп'ютерними програмами. Незрозуміло тільки, чому така людина не отримала сповіщення про співбесіду? Він що, за допомогою телепатії мав дізнатися, що може прийти саме сьогодні?

– Маріє Петрівно, – протягнула, не бажаючи кидатися необґрунтованими звинуваченнями.

– Поговоримо після співбесіди, Поліно Андріївно.

– Обов'язково, – посміхнулася неприродно, з силою стиснувши зуби.

Обмінявшись парою гострих поглядів із начальницею відділу кадрів, ми спільно почали проводити співбесіду. І якщо я намагалася посміхатися, ненав'язливо схвально киваючи, то Марія Петрівна явно хотіла змусити Дмитра втекти. Та вона ледь прямим текстом не сказала, що в нас усе погано, колектив поганий і краще тікати, поки не затягли його в наше болото.

– Ви ж не поспішаєте, так?

– Ні, звісно.

– Чудово, – кивнула полегшено. – Маріє Петрівно, можна вас на кілька слів, – попросила наполегливо.

Вийшовши разом із конференц-зали, ми одразу ж попрямували до кабінету Марії Петрівни в мовчазній згоді. Припускаю, вона вже здогадалася, про що піде мова. Але тим краще для мене, не доведеться витягати з неї все по одному слову. Боюся, чергового напруженого дня я вже не витримаю. До того ж, хоч досвід відвідування бару був вельми незабутнім, повторювати мені зовсім не хотілося.

– Маріє Петрівно, що відбувається? – Запитала наполегливо, щойно ми зайшли в кабінет.

– Поліно, ти ж розумна дівчинка, – зітхнувши, промовила Марія Петрівна. – Сідай, у ногах правди немає.

– Це Олександр Миколайович вас попросив?

– Хіба він попросить, – похитавши головою, пригнічено пробурмотіла вона. – Ви посварилися, так? Тому він учора так терміново сказав дати оголошення про пошук помічника, до того ж чоловіка? Ти можеш не приховувати від мене нічого, я допоможу.