Розділ 2 – Три місяці для себе.

Закінчивши звіт з матеріалів, який робила ще вчора, і швидко вирішивши всі термінові питання, я вперше за довгі роки пішла з роботи раніше. Реально, тільки на початку в мене виходило піти з роботи раніше, а пізніше наша фірма почала стрімко розширюватися і часу на те, щоб байдикувати, не було. Утім, зараз я б із радістю залишилася ще попрацювати, тільки б у мене не було ніякої пухлини. Але, на жаль, нічого змінити вже не можна.

Не відкладаючи розмову з лікарем у довгу шухляду, я ближче до закінчення робочого дня приїхала назад у клініку і вже спокійно все вислухала. На жаль, жодних змін у висновку лікаря не було, хоч він і був максимально тактовним і добрим до мене. Мені залишилося жити всього три місяці, якщо не почати лікування. Щоправда, від лікування теж користі ніякої, адже повністю здоровою я не стану, а тільки зможу продовжити свої муки та муки мами, друзів, які будуть зі мною.

– А якщо виїхати за кордон? Чи є можливість якось видалити цю пухлину?

– На жаль, ваш випадок неоперабельний. Ви можете поїхати за кордон, знайти найкращих лікарів, я тільки підтримаю вас у цьому рішенні, але надії справді мало, – подумавши трохи, промовив лікар. Що ж, я сама ще на початку нашої розмови попросила його говорити мені тільки правду. – Зараз я пропоную вам пройти повторне обстеження, а потім приступити до лікування. Хоч зараз ми не можемо повністю вилікувати вас, але медицина не стоїть на місці і, можливо, ще є шанс. Не можна впадати у відчай.

Впадати у відчай, звісно, не можна. Взагалі, відчай – це не найкращий супутник по життю, але якщо в мене залишилося тільки три місяці або навіть рік, я хочу прожити кожен свій день так, щоб він запам'ятовувався. Не в лікарні, проходячи тисячу процедур, аналізів, не бачачи сонячного світла, а зберігши кожну мить у свою особисту скарбничку прекрасних спогадів. Я хочу провести більше часу з мамою, просто вийти погуляти в парк, поїхати на відпочинок, поплававши у морі, побачити, нарешті, гори, сходити в кіно, повечеряти в якомусь гарному ресторані або десь у придорожньому кафе.

Ці три місяці, безумовно, були дані мені для того, щоб прожити їх для себе. Навіть звучить красиво – три місяці для себе. Уявляю, як мама зрадіє, коли я приїду додому, щоб із нею побути довше. Не день чи два, відповідаючи на незліченні телефонні дзвінки по роботі, а тільки удвох, вдосталь поговоривши, приготувавши щось разом або навіть подивившись якийсь серіал.

Так, зрештою, більшість моїх однолітків сидять у соціальних мережах, а в мене навіть на це часу не було. Я не дивилася трендові відео, короткі відео чи щось подібне. Не вивчала рецепти з Інтернету, здебільшого готуючи собі щось звичайне, просте і максимально швидке або взагалі замовляючи доставку.

То чи є в такому разі в мене час для небезболісних процедур і життя в лікарні? Однозначно – ні! Я краще, ось реально, сходжу на якесь побачення без зобов'язань, поспілкуюся з новими людьми, ніж проґавлю залишок свого життя.

– Я не впадаю у відчай, але не хочу жити в лікарні.

– Подумайте ще над цим, зараз не можна приймати поспішні рішення.

– Для мене на цей момент це найкраще рішення, – зізналася чесно.

– Вам доведеться письмово відмовитися від лікування.

– Чи буде в такому разі мені надано рецепт на знеболювальні препарати?

– Звичайно, все необхідне від нас, ми зробимо. Вам же доведеться спочатку поговорити з психологом, щоб точно упевнитися у вашому психічному, емоційному стані та написати письмову відмову. Якщо ви несподівано передумаєте і все ж таки захочете лікуватися, вам просто потрібно буде прийти в клініку, і ми підготуємо вам детальний план лікування.

– Чудово. Я згодна, – ледь помітно посміхнувшись, тут же кивнула.

Безумовно, це було найкраще рішення з усіх можливих. І хоч малоймовірно, що я надалі передумаю, але мою душу грів той факт, що в разі потреби можна буде зробити крок назад. Правда, чи буде тоді реальна користь від лікування, якщо її зараз немає?

– Добре, тоді я поговорю з психологом, ви можете прийти завтра і ми все задокументуємо. Також завтра я дам вам рецепт на знеболювальні препарати.

– Дякую.

Попрощавшись із лікарем, я вийшла з клініки і протяжно видихнула, мигцем помітивши дівчину з хлопцем, які міцно обіймалися під деревом. Стиснувши губи, я відвернулася, не бажаючи заважати закоханим. Утім, від себе приховувати марно, я заздрила білою заздрістю. Хоча, в моєму випадку навіть добре, що в мене немає коханого. Довгі прощання, сльози не те, чого я хочу. До того ж, найскладніше тим, хто залишився, а для своєї коханої людини я такої долі не бажаю.

Роздратовано струснувши головою, позбуваючись дурних думок, я важко зітхнула. Додому, в порожню квартиру мені зовсім не хотілося. Але й дзвонити подругам, щоб вони вийшли кудись разом зі мною теж. У них свої сім'ї, якісь інші справи, плани. Зрештою, я не завжди ходила на зустрічі, коли вони запрошували мене. Та й скаржитися на долю лиходійку так собі затія, яка могла обернутися для всіх нас вечором плачу.

Хитро посміхнувшись, я вирішила самостійно випробувати долю. Просто розслабитися ввечері в якомусь гарному барі, не турбуючись ні про кого і ні про що. Сказано – зроблено. Не гаючи більше ні хвилини, я знайшла в Інтернеті найкращий бар міста й одразу ж вбила в навігаторі адресу, відчуваючи легке передчуття. Однозначно, давно я не відчувала нічого подібного і була особливо схвильована, наче взагалі вперше збиралася вийти «в люди».

Витративши на дорогу майже півтори години, я задоволено примружилася, дивлячись на вивіску бару «Дель-Ріо». Це точно був бар у стилі дикого заходу, від чого мої очі засвітилися наче зірки від передчуття. Тож, відкинувши всілякі умовності в голові, я поспішила всередину і була справді здивована. Меблі, барна стійка, невелика сцена були з дерева, що неабияк впадало в око. Ще більше впадали в око кілька декоративних муляжів у вигляді тварин, та й усілякі декоративні револьвери на стінах. Але, безумовно, запальна музика вносила свій неповторний акорд у сьогоднішній вечір, який тільки почався для мене.