Розділ 1 – Я звільняюсь.

Розділ 1 – Я звільняюсь.

– Доброго дня, мені дзвонили, казали прийти, – промовила швидко, поглядаючи на годинник на зап'ясті. – Мене звути Поліна Рябченко.

– Доброго дня, Поліно Андріївно. Проходьте, сідайте, – кивнув лікар, натягнуто мені посміхнувшись.

– Є якісь проблеми з обстеженням співробітників компанії?

– Це...

– Ви можете говорити все, як є. Я трохи поспішаю, – посміхнувшись у відповідь, не стала лукавити.

Щороку в нашій компанії співробітникам виділяли два дні для проходження обов'язкової медичної комісії. Співробітники самостійно ділилися на дві групи, щоб не затримувати роботу компанії, тож проблем взагалі не було. Але це все одно було складно, особливо для мене. Незважаючи на договір із приватною клінікою, медичний огляд займав достатньо часу, і мені доводилося мати справу з наслідками таких «вихідних». Реально, в ці дні моя голова просто опухала від кількості роботи, часу не було навіть на те, щоб повноцінно пообідати.

До того ж, цього разу наша компанія виграла тендер на будівництво нового багатоповерхового будинку, а це ще більше роботи. Звісно, є й плюси у вигляді відповідної заробітної плати, але це не рятувало, адже часу на приємні витрати теж не було. Іноді мені реально здавалося, що рішення влаштуватися секретарем, а потім і стати помічницею директора було найгіршим у моєму житті. Але, чого брехати, звільнитися в мене не вистачало духу. Що буде після того, як я залишуся без роботи?

Зараз мені вже двадцять дев'ять, скоро тридцять, а єдине, що я вмію – це сумлінно і швидко виконувати завдання свого начальника. У мене немає чоловіка, дітей, навіть хлопця, тільки «кар'єра».

– Ви ж пам'ятаєте, що скаржилися на часті головні болі?

– Звичайно, – відповіла більше на автоматі, справді пригадавши розмову в лікаря. Я пройшла комісію найпершою, щоб встигнути все і зараз у моїй голові вже давно все змішалося. – То ви випишете мені якісь знеболювальні?

– Річ ось у чому, Поліно Андріївно, – ставши різко серйозним, лікар уважно подивився на мене, змушуючи вмить зібратися з думками. – Ви робили МРТ, і ми виявили у вас гліобластому.

– Зачекайте, хіба МРТ не робили, щоб переконатися...

– Щоб переконатися, що з вами все добре. Часті головні болі, запаморочення, втома, – перерахував лікар мої напади втоми. – На жаль, ми виявили у вас гліобластому з декількома осередками.

– Добре, я зрозуміла, – облизнувши губи, проговорила рішуче. – Що мені зараз потрібно робити? Приймати якісь таблетки? Зробити операцію? Наскільки серйозна ця хвороба?

– Це серйозно, природно. Більше я зможу сказати тільки після біопсії, але доступ до осередків пухлини дуже ускладнений.

– Слухайте, я не розбираюся в медицині, і ваші слова для мене звучать, як нісенітниця. Скажіть усе прямо, наскільки серйозна моя хвороба і що мені слід далі робити.

– Пухлина головного мозку – це не жарти. Лікування потрібно почати негайно, але, як я вже сказав, доступ до осередків дуже ускладнений.

– Я помру? – Випалила вражено, застигнувши на місці.

– Я поки не можу сказати все точно, але…

– Скільки мені залишилося?

– Без лікування, не більше трьох місяців, – підібгавши губи, все-таки промовив чоловік. – Але якщо ви пройдете комплекс лікування, що включає в себе хіміотерапію, променеву терапію...

– Я зможу повністю позбутися цієї... бластоми? – Некультурно перебивши чоловіка на півслові, запитала максимально спокійно.

– Ні, але у вас буде півроку або навіть рік, півтора року...

Відчувши, як на очі тут же навернулися сльози, я широко посміхнулася, а потім почала сміятися. Це жарт якийсь, чи що? Мені зовсім не смішно! Взагалі не смішно!

– Ось, випийте, – зітхнувши, лікар дістав зі своєї шухляди пігулки, дав мені одну і, вставши, налив склянку води. – Це заспокійливе.

Похитавши головою, я встала зі стільця, як у тумані, і пішла до дверей, відчуваючи, як сльози одна за одною котяться з очей без моєї на те згоди. Мені двадцять дев'ять, але, цілком імовірно, що до тридцяти я не доживу. Ніколи не почую, як мені казатимуть знайомі про те, що я в тридцять ще незаміжня, одна, без сім'ї, дітей.

От тільки, що мені робити далі? Боротися з невідомою хворобою, віддати на це всі сили, заощадження, не знаючи, вийде щось із цього чи ні. Терпіти біль від хіміотерапії, проживаючи кожен день у муках, щоб у підсумку побачити світло в кінці тунелю? Утім, навіщо брехати собі. Навіть якщо я лікуватимуся, коротаючи свої дні один гірше за другий, проживу я максимум рік-півтора, як і сказав лікар. То чи є сенс у тому, щоб так себе виснажувати? Чи не краще прожити три місяці, приділивши час собі, близьким, накопичивши безліч чудових спогадів, які грітимуть душу навіть у найважчі моменти?

Вийшовши на вулицю, я сіла на першу лавочку, яку побачила і, закривши обличчя руками, дала волю своїм почуттям, гірко заплакавши. Мені знадобилося хвилин десять, щоб хоч трохи заспокоїтися і прийняти нову дійсність хоча б на перших порах. Принаймні, я так думала, поки не озирнулася на всі боки. Попри все, сонце все ще яскраво світило, навколо було багато дерев, буяння барв, люди ходили навколо, сміючись або поспішаючи у своїх справах. Усе залишилося таким самим, як колись, тільки в один момент саме мій світ зруйнувався.

– Дівчино, у вас телефон дзвонить, – голосно, вочевидь уже не вперше, промовила жінка, яка відпочивала на сусідній лавочці.

– Дякую.

Швидко витягнувши телефон, я швидко відповіла, як звикла це робити вже не один рік. Здавалося, у моїй дурній голові були якісь установки, не інакше.

– Олександре Миколайовичу, – випалила поспішно.

– Де тебе носить? Мені потрібен звіт з матеріалів! – Розлючено закричав у слухавку мій безпосередній начальник, а в мене буквально червона пелена перед очима з'явилася.

Ось правду кажуть: «Від роботи коні дохнуть!».

– Я звільняюся.

– Що ти сказала? Ти жартуєш, чи що? Поліно, зараз не час для жартів! – Ще голосніше, ніж раніше, загарчав інтелігентний Олександр Миколайович.