Грудень

Бан Крістофер Чан ніколи не відрізнявся особливою комунікабельністю, але останніми днями він постійно втягнутий у якісь розмови. Це втомлює. Однак, одна думка про зручне ліжко в його гуртожитській кімнаті покращує настрій юнака.

– Отож, ти запам'ятав? – з мрій, хлопця витягує голос Джісона, здається так його звати, який мав показати Крісу новий навчальний корпус.

– Не дуже, – він нервово чеше потилицю, трохи червоніючи. – Вибач я тут тільки другий день і ще...

– Все окей, Чане, ти звикнеш. Просто потрібен час на адаптацію. У будь-якому випадку, дзвонити. Мій номер ти маєш, а зараз я тікаю на пару до пані як_ви_можете_запізнюватися_на_мою_найважливішу_пару_в_універі, а тобі на третій поверх, авдиторія 301, – з цими словами хлопець з насичено синім волоссям біжить кудись убік, залишаючи Кріса розгублено стояти посеред шумного коридору.

Він був би радий зараз опинитися в рідній Австралії де всі говорять зрозумілою мовою. Але на даний момент Бан застряг в Кореї на півроку, як студент по-обміну. І його нове життя обіцяє бути дуже цікавим, бо він зміг запізнитися навіть знаючи номер авдиторії і точний поверх де вона знаходиться.

Ну звісно йому пробачили так, як це його перший день у новому місці, але вдруге такої акції не буде. Кріс це теж розуміє. Усю лекцію у професора, ім'я якого він не запам'ятав, хлопець проводить у роздумах про те, як краще спланувати свій завтрашній день. Бо він хоче і на пари встигнути і з новим сусідом, якого поки що немає, познайомитися і звісно оглянути всі визначні пам'ятки в Сеулі. Може попросити Джісона? Ні, ні це надто погана ідея, бо цей хлопець настільки моторний, що спокійно може забути про Чана в якомусь з музеїв. Такого щастя юнаку не треба. Але з Ханом, ого він навіть пригадав його прізвище, варто подружитися. Він не поганий насправді, або ж просто видається таким. Кріс, майже ніколи не помилявся в людях, і хлопець не хотів, щоб Джісон став винятком з правил.

– Пане Бан, як вам перша лекція? – викладач, Боже, як його, о точно пан Чхве, з викликом дивиться в спокійні очі Чана.

Однак цей старий не знає одного – навіть, якщо Кріс виглядає не зацікавленим він завжди слухає, нехай і впівуха. Саме тому парубок так впевнено всміхається.

– Мені сподобалося, як ви розкрили творчість Екзюпері. Було цікаво почути про це з іншої точки зору.

– Гаразд, – чоловік вичавлює з себе ввічливу усмішку. – Всі вільні. Не забудьте про групові завдання, які маєте здати наступного тижня.

Чан занотовує у себе в голові, що треба знайти когось в пару, бо час для цього трохи обмежений. Але хлопець подумає про це згодом, а зараз треба знайти потрібну авдиторію. На диво, він встигає але знову ж не надто зацікавлений матеріалом. Кріс поринає думками кудись далеко звідси. У теплий і такий рідний Сідней, де зараз тусуються його друзі. З грудей виривається важкий видих адже хлопець розуміє, що він застряг тут на довго і нічого з цим вдіяти не може, як би не хотілося. 

Можливо сусід у гуртожитку виявиться нормальним і вони стануть хорошими друзями? Кріс на це дуже сподівається, бо він не хоче жити у напруженій атмосфері ці півроку. Навіть попри те, що Чана часто сприймали непривітним і замкнутим, він прагнув познайомитися з кимось новим, щоб не почуватися таким самотнім.

На обіді Кріс зустрічає Джісона разом з його хлопцем Хьонджіном. Вони схожі до папужок-нерозлучників, що постійно липнуть один до одного. Чан думає, що вони милі, але в голос своїх думок не озвучує.

– То, як тобі перший день у новому універі? – Джісон набиває свої щоки їжею, стаючи схожим до ховраха, що трохи смішить Кріса.

– Нормально, – він знизує плечима. – Правда професори якісь злі і вічно всім не задоволені, а ще тут занадто заплутані коридори. Чесно, сьогодні знову відчув себе першокурсником.

– Воно й не дивно, – тихо сміється Хьонджін. – Я коли вперше сюди потрапив думав, що це якийсь Гогвордс, а не універ. Але з часом звик, і ти не соромся запитати у нас, якщо чогось не знаєш.

– О, окей. Дякую, – Кріс щиро всміхався, і починає хихотіти з виразу обличчя Джісона, який насуплює брови з повними щоками їжі.

– Що сталося, Хане? – юнак не розуміє у чому причина таких різких змін.

Можливо хтось засмутив його, або ж юнак просто замислився. У Джісона сім п'ятниць на тиждень. Так чи інакше Чану ставало все цікавіше дізнатися, що за людина Хан.

– Та ось сонце приперло. Тобі краще закрити очі, бо можеш осліпнути від його усмішки, – буркітливо кидає Хан, а Хьонджін лиш обіймає хлопця, і Кріс намагається зрозуміти чи він таким чином не стримує його.

– Про що ви..?

– Ох, а ось і ти, – поруч з ним опиняється парубок, що й справді сяє усмішкою. 

Його яскраве обличчя всипане веснянками, що відразу асоціюються у Чана з сузір'ями, а довге вибілене волосся зв'язане у невеличкий але милий хвостик на потилиці.

– Хіба ми знайомі? – брови Чана повзуть вгору від здивування. Він вперше бачить цього хлопця з обличчям ангела і голосом демона.

– Від сьогодні, так, – та що ж він так світиться, ніби мільйон виграв. – Я Лі Фелікс, або ж Лі Йонбок. І я теж з Австралії.

І тільки коли юнак промовляє це, до Кріса доходить, що вони весь час спілкувалися англійською. Просто його мозок діяв на автоматі.

Чан переводить здивований погляд на Хьонджіна і Джісона, ніби просячи в них допомоги. Але вони виглядають... Знудьгованими? Незацікавленими? Парубок не може підібрати правильного відповідника, проте помочі від них не дочекаєшся.

– Ох, це справді круто, – відповідь виходить якоюсь зжованою і нечіткою. Кріс ненавидів це в собі, тому видихнувши повернувся до Йонбока. – Я радий познайомитися з тобою. Ти тут від першого курсу навчаєшся?

– Так, переїхав сюди коли вступив, – він сідає за їхній стіл, під незадоволеним поглядом Джісона, який Фелікс вперто ігнорує, але Чан бачить, як білявий юнак на секунду злісно стискає щелепу, – Батьки наполягали на тому, щоб я вчився в Сеулі, а я власне був не проти. Так і опинився тут, – Лі розводить руками, мовляв бачиш, як цікаво вийшло. – А ти тут на довго?