15. Розділ

Флора здивовано роздивлялась картину, що постала перед нею. Такого вона не побачить в будь-яких фільмах. Лікар нависав над ліжком Курта та стримано намагався йому щось роз’яснити, але його і слухати не хотіли. 
- Ну от чого ви втупились в мій стан! - застогнав Курт ривком підіймаючись. Одним різким рухом він зірвав сенсори, що були прикріплені на груди. - У мене від вас вже болить голова. Я повністю беру відповідальність за свій стан на себе, нічого нового ви зробити не зможете, тому я прийняв рішення виписатися зараз. 

- В якому сенсі? - лікар розгубився під його натиском. - Ваш стан ще не фіксований! 

- Навпаки, я прийшов до норми в якій існую вже десять років, а ви своїми умовами виводите мене з рівноваги! 

Флора прислухалась до своїх відчуттів і зрозуміла, що він не бреше. Каже як є, тому що серце не боліло зовсім, та навіть головний біль відступив.

 - Тому виявляю бажання відкланятись, Ich bin in großer Eile. 

- Містер Ґерлінг будьте розумні! Ви можете дуже пошкодувати якщо відмовитесь від лікування! 

- Я вже проходжу курс лікування, і поки що він мене не згубив, um Gottes Willen, відчепіться від мене і дайте мені документи. 

Лікар на хвилину завмер, а потім тяжко видихнув. Переконувати його було марною працею. Курт знав всі ризики. Вони більше не лякали його…

Він протягнув офіційну форму. Курт пробігся по словах поглядом і швидким рухом підписався. Його рухи були чіткими, а думки ясними, здавалось це не перший раз коли він підписує цю форму.

 - Все ж таки, містер Ґерлінг, може ви залишитесь ще на день, щоб ми вдосконалились на всі сто відсотків? - востаннє спробував звернутись до його підсвідомості лікар, але вдарився о глуху стіну переконаності. 

- Все буде добре, якщо щось стенеться я звернусь до вас. - м’яко усміхнувся Курт і підхопивши піджак та пальто пішов до виходу з палати. Він точно знав, що всі цінні речі зараз у Флори в сумочці, тому спокійно пішов далі. 

Флора швидко попрощавшись з лікарями побігла за ним на ходу простягаючи йому гаманець телефон та паспорт. 

- Чого ви мовчали? Чого так просто вирішили здатись? 

- Сам не знаю, можливо… - він дивився кудись вперед. Коли заговорив голос був хрипким. 

- Можливо, я вже надто довго живу. Мій вік короткий, тому треба вже йти? Я не знаю, скільки мені дано, тому хочу прожити так, щоб не про що не шкодувати. У Богів свої плани на моє життя…

 - Але так не можна! - вигукнула вона. 

Курт перевів на неї спокійний погляд і майже ніжно спитав.

 - Чому ти так думаєш, Flora? - німецький акцент проривався в його мову, роблячи її іншою. 

Глибоке звучання, протяжна «р» і милозвучні дзвінці. Він звучав знайомо, але інакше. Флорі чогось подобалась його німецька, вона відчувалась як доповнення того, що вже є. Акцент додавав його мові глибини та якогось магнетизму. Його хотілось слухати й надалі. 

- Зараз заїжджаємо за речами, перевдягаємось і дуже швидко їдемо до аеропорту.

 - Що? 

- В нас літак на шосту, а зараз третя. До Хітроу ще їхати треба! 

- Божечку! Так чого ми плетемось, біжимо хутчіше! 

На таксі вони доїхали за речами, перевдягнулись ледве не на бігу і через двадцять хвилин після швидких прощань сіли в машину Курта. За кермо всілась Флора. Йому не можна зараз сідати за кермо. 

- У тебе хоч є водійське посвідчення? - спитав Курт кидаючи погляд на час.

 - Звісно є, пристебніть пасок безпеки, ми доїдемо з вітром! - широко усміхнулась Флора перемикаючи передачу. 

Машина виїхавши понеслась дорогою. За три хвилини такої дороги Курт вчепився в підлокітники до побіління кістянок, а дерева, що проносились повз з неможливою швидкістю паморочили голову.

 - Ти де водити навчалась? - він дивився на неї круглими очима.

 - Нехай це залишиться моєю маленькою таємницею. - білозубо усміхнулась вона вправно входячи в поворот. 

Курт про себе молився, хоча був впевненим атеїстом. Коли на кону стоїть життя повіриш в будь-що…

До аеропорту Хітроу вони приїхали раніше назначеного часу. До посадки залишалась година. Курт довго сидів не рухаючись, на його обличчі зображався потік думок. 

Флора схаменулась і швидко прибрала руки з керма. Алекс не любив коли вона швидко їздила та і керувала машиною взагалі. Не встигла вона вимовити й слова як наткнулась на широку усмішку, що прикрашала обличчя Курта. Він повернувся до неї широко та майже ніжно усміхаючись. 

- Це було трохи лячно, але весело! Не маєш нічого проти, щоб перекусити в кафе поблизу? В аеропорті ми віддамо стільки, скільки витратили на одяг, я краще тобі нову сукню куплю на ці гроші. - похитав головою Курт ще ширше посміхаючись, і вийшов з машини. 

Двері зі сторони Флори відчинились, а в передсвітанковому світлі показалась його рука. Вона трохи сумніваючись простягнула руку. Він обережно потягнув її назовні. Легкий сніг падав запорошуючи їхнє волосся. Курт закрив її голову своїм незмінним шарфом і повів обережно притримуючи за плечі до закладу. 

Їхній столик знаходився у вікна, звідти було чудово дивитись на те, як повільно, а іноді швидко падали сніжинки, як вони вкривали білим килимом все навкруги перетворюючи на магічну картину. 

В руках був теплий кухоль пряного чаю, а під боком сидів Курт. Він взяв собі какао з корицею і зараз вся його увага була прикута до пейзажу за вікном. Напій остигав, але він не звертав на це уваги. Думки його були далеко звідки, через що він не помічав погляд Флори, що не відривано спостерігала за ним. 

Їй хотілось дізнатись про нього більше. Зрозуміти, що він за людина. Знати його не один рік. І зараз, в тиші ранкового кафе вона твердо вирішила. Щоб то не стало вона вмовить його продовжувати жити. Він надто багато для неї зробив, щоб знецінювати своє життя. 

Він буде щасливим, навіть якщо думає, що не заслуговує на це…