10. Розділ

Новорічні вулиці рясніли яскравими прикрасами та гірляндами, що переливались усіма кольорами. Сніг кружляв та осідав на голови перехожим і людям, що вийшли сім’ями гуляти в Різдво. Курт вийшовши на вулицю зміг провітрити мозок, а зараз кидав збентежені погляди у сторону 
Флори, яка не підіймала погляд від землі.

Так, сьогодні Алекс зробив їй «прекрасний» подарунок на свято, але не можна ж повністю йти у своє горе! Так і до депресії не довго! Курт взяв собі за мету, щоб то не стало розвеселити її. За для того, щоб її лють не вилилась на близьких людей.

Перед очима з’явилось музичне кафе, до якого він дзвонив та забронював столик. У такі святкові дні повинні збуватись мрії.

 – Ходімо, нам туди! – Курт міцно узяв її замерзлі пальці у свою теплу долоню та потягнув за собою. 

– Напередодні Різдва знайти вільний столик – це ну просто неможливо. – Буркнула вона не зацікавлено роздивляючись асортимент.

До них пружинистою постаттю підходив офіціант з кумедним капелюшком.

– Містер Герлінг? – Мовив хлопець широко посміхнувся їм.

– Так, я бронював столик поруч з яким стоїть піаніно.

 – Він вже чекає на вас! Це не моя справа, але я хотів би дізнатись, чи почуємо ми сьогодні якусь 
композицію саме від вас? Ви ж знаєте, що в нашому закладі це можливо!
Курт замислився, а потім мовив.

– Якщо я чи моя супутниця згадаємо молодість, все може бути. 

Офіціант широко йому усміхнувся, а потім провів до їхнього столика. Поруч з яким була вішалки для верхнього вбрання. 

– Навіщо ви вирішили взяти мене із собою? Я буду тільки псувати святковий настрій, а піаніно це нагадування того, чого я так і не змогла досягти? – Почала гніватись Флора.

– Зовсім ні. – Тихо відповів Курт. – Не знаю, як у вас святкують свята, чи ходять до храму на свят вечір. Але в Різдво я завжди втікав, мене і не шукали. В один з таких днів я сховався під вікнами сусідського дому і почув мелодію, яка начебто об’єднувала людей та серця і робила свято, насправді сімейним. Я бачив у вікно, як старенький дідусь сидів за піаніно та заплющивши очі просто грав. Мелодію, що несла в собі історію багатьох сімей, а коло нього зібрались його діти, і онуки та навіть правнуки, всі вони сиділи причаївши подих і слухали, обіймали один одного за плечі, майже всі підспівували, я не розумів мови на якій вони співали та слів, що вони говорила. Але вже тоді був впевнений, що саме так виглядає сім’я, так вона повинна збиратись. – Курт набрав повітря в легені та промовив.

– Хочете почути цю мелодію? Поки ще ми не зав’язли у непорозуміннях та доказах невинності.

Флора дивилась так, наче не повірила в його історію, але хитнула головою погоджуючись послухати, хоча не була впевнена, що Курт взагалі вміє грати на піаніно.

Курт піднявся та подавив тремтіння, що підіймалось з глибин його душі. Востаннє він глав років п’ять тому. Головне, щоб пальці не задеревеніли, а все інше згадається. Він кивнув офіціанту і мовив лекторським тоном. 

– Ця пісня звучить, як спів небес коли її співає хор, а я просто зіграю вам мелодію, щоб ви змогли поринути хоча б частиною серця у цей чарівний момент, у Різдвяне свято.

Майже всі люди заінтриговано повернулись роздивляючись сьогоднішнього піаніста. Високий стрункий чоловік у бежевому тонкому джемпері та класичних штанях, що чудово підкреслювали його довгі ноги, що той зараз схрестив. Уся увага була прикута до зовнішності чоловіка, до тих пір, як перші ноти не линули з під його пальців.

Проста мелодія в якій спочатку лунали лише три ноти, з кожним ударом серця розкривала свою душу присутнім. Настала тиша, яку порушувала лише легкий передзвін нот. Пісня обростала все новими нотами, а потім в один момент перемінилась.

Руки піаніста з обережністю бігали по клавішах, а під його пальцями, зароджувалось свято. Обережна мелодія переросла у хутку та мелодійну, таку, що торкалась душі. Якийсь хлопчик, що сидів не так далеко промовив пошепки.

– Це ж «Щедрик»… Колись вони з батьками їздили в Україну напередодні щедрого вечора. І там він вперше почув цю мелодію яку вже був не в змозі забути.

Флора сиділа зачаївши подих, настільки милозвучною та м’якою була мелодія, що сковував страх розбити цей момент. Пальці професора, що були вкриті десятками хімічних опіків та шрамів торкались клавіш з внутрішньою обережністю, наче він не просто грав, а вів обережну, щиру бесіду з інструментом, який міг створювати таку чудову музику.

Обличчя професора було спокійним, а віки заплющеними. Ноти наче самі складались у мелодію під чарівними пальцями. В його виконанні все здавалось таким легким та до банальності простим, що хотілось сісти та як в дитинстві повторювати за дорослими ноти, що вони так вправно грали.

Мелодія закінчилась, а люди ще деякий час сиділи в тиші, боячись розбити те відчуття свята, що здавалось можна було торкнутись, дізнатись його цінність та вагу.

А ще через хвилину зала зірвалась оплесками. Флора помітила як Курт здригнувся, але майже одразу узяв себе в руки. Він піднявся та начепивши чергову усмішку вклонився людям, а потім повернувся за свій столик автоматично зробивши замовлення.

– Ви не розповідали, що вмієте грати на піаніно. – Змовницьки мовила Флора позабувши про Алекса.

– Я мріяв піти грати на струнних, але батьки, як знущались віддали на клавішні от я з п’яти років на них і ходив, аж до шістнадцяти. Спочатку противився, а потім втягнувся.

– Стільки ще тайн ви в собі приховуєте.

– Дуже багато, але можливо настане той день коли ти дізнаєшся всі мої таємниці. Не знаю чому, але мені дуже легко розповідати тобі історію свого життя. Мені здається ти мене не засудиш. – Знизав плечима Курт та якось надто швидко переніс свою увагу на їжу, але Флора побачила легкий рум’янець на обличчі професора та його вухах.

Вечеря проходила в тихих перемовках та розмовах не про що. Коли з їжею було покінчено, Курт розрахувався за двох, проігнорувавши викид Флори про те, що він розориться, якщо буде годувати кого не гоже в таких дорогих місцях.