6. Розділ

Флора прокинулась від хриплого кашлю, який лунав з іншої сторони ліжка. Це навіть не здивувало її. За ці декілька днів вона вже розуміла, що з ним «звичайно» не буде. І навіщо була та самопожертва?
Сівши в ліжку вона протерла очі поплескавши його по плечу.

– Професор, просинайтесь, сонечко встало і ви теж вставайте. Те що зараз неділя не дає вам права знову до другої спати!

Курт тільки щось пробуркотів перегортаючись на інший бік. Флора відчувала всю красу його хвороби, настільки яскраво як сама ніколи не хворіла. Горло надсадно боліло, ноги боліли та наче зводили судомами, голова і спина це вже базові його налаштування. Вони наче не можуть не боліти! Вона раділа, що зв’язок не передає їй нежить і температуру. Тільки якщо він її не заразить!

– Професоре!

– Що ви від мене хочете? – глухий, невдоволений голос прорізав простір. – Ще надто рано!

– Я не збираюсь чекати поки ви від температури тут помрете! А ну давайте, вам треба щось поїсти та випити ліки, а не валятись тут до обіду!

– Добре, добре! – сипло та невдоволено буркнув Курт підіймаючись та дивлячись на неї мутним поглядом. Його обличчя було сонним та пом'ятим, а ранкова щетина робила його ще більш хворобливим.

– Підіймайтесь, ходімо вмиємось і я буду готувати.

– Я і сам в змозі! У вас вихідний! – Запротестував він трохи підвищивши голос і майже одразу закашлявся.

– От і я про це! Краще бережіть горло і мовчки йдіть за мною до ванни!

Він виглядав обурено, але через не облишаючю його сонливість - це робило його кумедним. І він як і було сказано мовчки пішов за нею. Так само мовчки вмився, але подивившись на бритву, скривився.

– Ви переживете, якщо день будете бачити мене от таким? – спитав він вказавши на своє обличчя.

– Хоч тиждень, якщо ви одужаєте. – Увіряла його Флора. Він тільки хмикнув подивившись на неї порожнім поглядом. Від нього у неї мурахи побігли – не повинна жива людина так дивитись!

– Все ходімо на кухню, а потім вам наказано лежати! І як так можна – захворіти за п'ять днів до Різдва!

– Така моя доля. – Бурчав він хрипло кашляючи.

– Ну нічого, як приїдемо до моїх батьків, вони вас швидко на ноги піднімуть, а з Алексом ви зможете пограти в якусь з ваших ігор. – Він, не читаємо подивився на неї та тільки мовив.

– У нас з ним мало спільного. Я не дуже полюбляю шутер ігри, а він тільки в них і грає.

– Жаль! Можливо мій батько погодиться пограти саме у вашу гру. – Здавалось вона насправді засумувала, після його слів. Він, щоб згладити свої слова, швидко мовив..

– Можливо так і буде, але ігри – це не єдине, що я полюбляю в житті.

– А що ви ще любите? – спитала вона одягаючи фартух. Курт сів на стілець задумуючись. – Заждіть! Мені прийшла ідея в голову!

– Яка? – Він дивився на неї скептично.

– Можете принести ото крісло з вітальні?

– Я звісно можу, але навіщо?

– Треба! – відрізала вона.

Курт незрозуміло дивився на неї, але все ж таки крісло приніс, та за її наказом розібрав, як вона казала – крісло-ліжко невіднятна частина квартири. Він не розумів, навіщо вона це робить, доки Флора не принесла його подушку і плед.

– У вас постільний режим, отож хутко лягайте, вкривайтесь і можете вже тоді відповідати на моє запитання. Якщо звісно у вас не надто сильно болить горло.

– І навіщо так морочитися. – Буркотів він, але вправно влягався на імпровізоване ліжко.

– Так, що ви ще любите?

– Зіграймо в таку гру. Ви кажете якийсь факт зі свого життя, а потім я. Тому що ви з мене витягли вже інформацію на візок і маленьку валізку, а я нічого про вас не знаю, окрім того, що у вас є хлопець і ви навчаєтесь в університеті. А іще ви не дружите з хімічними реагентами! 

– Довго ви будете це згадувати!?

– Доки остаточно не охрипну! – почувся його приглушений, хрипкий сміх.

– Якби я не відчувала ваш стан на своїй шкурці, то ніколи б у житті не повірила в те що вам погано! Як вам це вдається!?

– Це моя надздібність!

– Це можна враховувати як факт з вашого життя?

– Можна, тому що з самого дитинства я не міг сумувати коли хворів. І так погано, а так ще гірше. Тож тепер ви.

– У вісім років моя сім'я переїхала в глибинку, заснувавши ферму. А також я хочу спитати чого ви такий відкритий до мене? Ви могли мовчати як риба, як тоді з питанням про батьків.

– Нам з вами, ще знаходитись поруч, бог зна скільки часу і краще знати, хто саме знаходиться поруч з тобою. А краще ніж факти про життя людини нічого не каже. Тому що, я можу хоч двадцять разів сказати, що я «велика людина», хоча я насправді так не вважаю. Але ви почувши історію мого життя зробите інші висновки, так і навпаки.

– На вас напала філософська муха?

– Ні. Мені просто нудно.

– Боюся подумати, як ви себе ведете коли вам весело…

- Лякатись нічого, майже так само!

– Я слухаю ваш факт, який ви так і не сказали.

– Вам звичайний чи якийсь прям незвичайний?

– Давайте з козирів.

- У 25 років я почав працювати над дисертацією, а у 26 впав у глибоку депресію з якої виходив 2 роки.

Це було зовсім не те, що вона очікувала почути. Флора думала він розповість їй про якусь свою колишню або якусь ситуацію з життя, середньо статистичного чоловіка, але точно не це!

– Ви самі просили з козирів.

– А через що у вас була депресія?

– В той час я декілька років як завершив навчання в університеті. Майже усі мої друзі роз'їхались по різних країнах, ті які залишились були по вуха у своїх справах. Я був сам на сам зі своїми думками й розумінням, що не бачу сенсу свого існування та життя, тому що якщо замислитись я один.

Вона дивилась не вірячи на цього спокійного чоловіка, якого всі навкруги знають, як закритого та прискіпливого професора, який прославлений своєю гідністю і вірою в людей. Він завжди допоможе, але ненавидить коли до його предмета ставляться з неповагою.