4. Розділ

В його руках був товстий альбом з неймовірною кількістю наліпок. Він був розмальований та підписаний точно, не одною людиною. Курт тримав його в руках, як щось дуже цінне та коштовне, щось, що для нього має велику ціну.

Він покрутив його в руках і сів на край ліжка вказавши на місце поруч із собою, протягуючи їй частину своєї особистості. Обережно перехопивши старий альбом, Флора затримавши дихання, відкрила першу сторінку з якої на неї дивився високий усміхнений хлопець.

Його чорняве волосся було в неможливому хаосі. Він показував тому хто його знімав язика в якому, як і в вухах були сережки, що підкреслювали його зовнішнього бунтаря. На його плечах висіла широка футболка, поверх якої був одягнений шкіряний розписаний жакет. В його очах плекалась радість. А свобода, якою було пронизано фото передавалась навіть їй.

– Хто це? – спитала Флора вказуючи на хлопця.

– Курт Йоханс Герлінг, старшокласник школи інтернату - Hermann-Lietz-Schule Schloss Bieberstein.

– Це ви!?

– Це я.

– Але…Але де ваш пірсинг і жага до життя?

– Жага до життя і радість були поховані під безвилазним графіком, який мені прописали, а пірсинг досі зі мною. – Показово обурено мовив він.

– Чи то я сліпа, чи то його немає?

– Вам би сходити очі перевірити. – Глузливо мовив він вказавши їй на свої вуха, в яких і справді були чорні сережки гвоздики.

Флора дивилась на них, як дитина вперше на прикрашену новорічну ялинку. – І справді є! А…- не встигла вона договорити своє питання, як її телефон подзвонив. І на усю квартиру рознісся гучний звук зливу туалету. Флора стрімко вкривалась рум’янцем, судомно шукаючи телефон, а Курт ще хвилину тому сидівший спокійно, звалився з ліжка від сміху хапаючись за живіт.

– Я таких дурних рингтонів вже років п’ятнадцять не чув. – Скрізь сміх казав Курт.

На мить вона зупинила пошуки, задивившись, моложавим обличчям професора, який наче помолодів прикрасивши своє обличчя широкою усмішкою. Узявши себе в руки, вона все ж таки знайшла телефон на екрані якого висвітилось «Коханий». Вона одразу відповіла.

– Так любий?

– Чого так довго киця? – почувся його невдоволений голос. – Ти ж сьогодні приїдеш?

– Так звісно, мені потрібно багато чого з тобою обговорити.

– Та-та звісно. На шляху купи чогось смачненького. Кохаю, бувай. – Лінія обірвалась.

– Хлопець? – вже повністю спокійно спитав Курт підійшовши до неї. Флора відчула, що в глибині душі, хотіла б частіше, бачити його щасливим. –« Дурниці якісь, він мій професор, який ледве терпить мене за обставин, викинь це з голови Флора» - Подумки казала вона собі.

– Так, це він, мені ще потрібно розповісти йому усю цю ситуацію, в яку ми з вами потрапили.

– Ну якщо що, бити будуть мене. Отож, я згоден на цю авантюру!

– Ви божевільний! – з жахом подивилась на нього Флора, на що Курт тільки посміхнувся ледве помітною усмішкою. – Тобто, ви не проти кожні вихідні, їздити до мого хлопця? – зашукуючи спитала вона, а він насупившись через її звертання відповів.

– Я не маю виходу! От тільки третім у ваших стосунках, я не буду. Моє тільце занадто цінне для мене.

– Професор! – обурено мовила вона. На що знову почула його глибокий веселий сміх.

– Ходімо, а то твій кОтик з голоду вмре.

– Якби я мала змогу, щось кинути у вас…- загрозливо мовляла Флора.

– Це війна?

– Поки що перемир’я…