Три метри

Я людина, яка народилася не в найкращій сім’ї, не в найкращий час, під відкритим небом, де стерв’ятники літаючи спостерігають за тобою і чекають твого невірного кроку. Але я ніколи не відчував себе обділеним, мабуть, тому, що ніколи не бачив нічого кращого. Я ріс у гниючому суспільстві, яке не визнає індивідуальностей, у суспільстві, що нищить особистість у самому зародку, бачивши в кожній людині того, хто може порушити уявну тишу сліпої сірої маси.

Будучи веселою, життєрадісною дитиною, моя усмішка з кожним роком ставала все вужчою і вужчою, поки не розчинилася на серйозному обличчі дорослої людини, яка не має привілеї усміхатися. За час дорослішання життя багато чого мене навчило, тому я наростив навколо себе певний бар’єр, певні голки навколо свого тіла, щоб вони захищали мене від зовнішнього руйнування, забувши, що в такому безликому становищі може постраждати моя внутрішня сторона. Але як би там не було, закрившись під маскою серйозної, а іноді й грубої людини, мені вдавалося влитися в цей суворий жадібний світ, що додало стимул до руйнування одного з останніх оазисів цієї страшної пустелі, яким був я.

Але минали роки, і я почав розуміти, що мало схожий на людину. Прийнявши цей брехливий світ за істинний, я відмовився від власного "я" і тепер являюся всього лише шкіряним мішком із гарячими отруєними нутрощами, а мої вени наповнені отруєною кров’ю, отрута якої набагато гостріша за ті шипи, що я наростив навколо свого тіла. У такому мерзенному стані пройшли мої найкращі роки, поки я одного разу не зупинився. Відкривши очі вперше за багато років, я зміг побачити те, чого раніше не помічав. Я був вражений своїм становищем і безсиллям, людьми, які наче комп’ютерні програми, як тіні заповнюють стандартні вулиці стандартних міст. Ці люди, не здатні відкрити очі. Вони безмовно блукають, не помічаючи тоненькі нитки, що вже багато років прикріплені до їхніх кінцівок, щоб контролювати й спрямовувати їхнє життя так, як потрібно дюжині обраних ляльководів. В них немає жалю та бажання визнавати важливість будь-якого людського життя крім власного. У цей момент істини мені здалося, що всі дивляться в мій бік, ніби вони якимось дивовижним чином побачили своїми закритими очима те, що в мене вони відкриті. Запечатані, зашиті роти мас, що не вміють говорити, мені здавалося, шепотіли про те, що хтось вирвався і що це не до добра.

Минали дні, я перестав виходити з дому й спілкуватися зі знайомими. Говорячи по телефону, мені весь час здавалося, що чийсь голос твердить:

− Навіщо ти це зробив. - Заглядаючи у вікно, я весь час бачив людину чи кількох під своїм домом, які непорушно стояли й дивилися в мій бік. Їх не зупиняв дощ, не зупиняв холод, вони спостерігали за мною, незважаючи ні на що, але що вони хотіли насправді?

День за днем моя депресія переросла в істерику. Вмикаючи телевізор, мені здавалося, що люди з нього вдивляються мені в обличчя, а коли впізнають, починають сміятися. Гучний неприємний сміх заполонив усі канали і не стихав навіть коли я його вимикав. Замкнувшись у ванній, я просидів довгі години, або навіть дні. Я вже не міг зрозуміти, де я. Сміх під час мого відчаю тільки збільшився, я вибіг із ванни й розбив телевізор на шматочки, але це не допомогло. Сміх, який долинав із телевізора, тепер лунав у моїй голові і я нічого не міг із цим вдіяти.

Я сидів посеред кімнати й тримав свою запалену голову втомленими руками. Поглянувши у дзеркало, я не розумів, моє це обличчя чи, може, я все життя бачив у своєму відображенні те, що мені навіяли, те, що я мав бачити? Схопившись на ноги, я заметушився по кімнаті, мені було незрозуміло, добре те, що зі мною відбувається чи ні. Непорушно стоячи перед вікном, я зрозумів, що ці гострі уламки розбитого щита, що не дають думати вільно, ніколи не покинуть мою голову і щогодини вони будуть усе глибше впиватися в мій хворий розгублений мозок, який, не розуміючи, що відбувається, працює вхолосту, в очікуванні команд, які навряд чи його відвідають.

Може, я божевільний? Може, мені все це здається? Напевно, ніхто спеціально не стоїть біля мого дому. І навіть усі ці голоси більше схожі на марення, ніж на важку реальність. Що зі мною сталося? Стреси, робота, не найкраще життя не найкращого індивіда цього божевільного суспільства — можливо, в цьому є сенс? Звинувачуючи все життя когось за свої власні невдачі, я з легкістю міг полетіти у свій власний паралельний світ, де все не так, де всі, крім мене, роботи, яким чуже все людське, і в якому я кращий за інших. У це не так складно повірити, якщо врахувати, що в цьому світі я кращий за деяких, але гірший за більшість.

Осмисливши свій розлад із цього боку, голоси зникли. Глянувши у вікно, я нікого не побачив. Голова пішла обертом, ніби вона зараз розірветься на шматки. Я не розумів своєї хвороби. Можливо, голова вже не в змозі проєктувати нереальний світ і намагається через біль змусити себе назавжди стерти свої помилки, які не можна просто забути? Це цілком могло статися. Я підбіг до дзеркала й знову туди подивився. Це було попереднє обличчя попередньої людини, яка працює, дихає, дивиться так, як і всі інші.

Що зі мною? Набираючи старі номери, я дивувався нормальним голосам, які цікавилися, куди я пропав і що зі мною було. Зателефонувавши на роботу, я почув, що мені дали відгули, тому що мені було погано і всі з радістю чекають мене назад. Нічого не розуміючи, я не міг згадати й половини того, що мені говорили такі добрі й такі теплі голоси. І тут до мене прийшла інша думка. Може, це все хитрощі ляльководів? Тих, хто намагається контролювати людей без їх відома. Я знову заплутався. Почувши огидний сміх у своїй голові, я впав на підлогу і заревів, це були щирі сльози бідного заплутаного чоловіка, який не бачить виходу з цієї брудної стічної труби, яку, звичайно, можна назвати тунелем. Серце билося уривчасто, ніби благало про те, щоб йому дозволили зупинитися, але мозок, не розуміючи, що відбувається, вперто продовжував сподіватися на краще, не даючи розсипатися слабкому, порожньому організму, щоб знайти спокій. То що ж зі мною? Не можна отримати правильні відповіді, задаючи неправильні запитання, але я не міг знати ні запитань, ні відповідей. Я став порожньою оболонкою, певною посудиною для чиєїсь брудної інформації і всі мої зусилля прорватися через цю оболонку були нікчемними і дурними, як і все моє життя.