Розділ 4. Поява Лисого

Грошей, які я так елегантно, невимушено і з особливим цинічним шиком виграла у гномів під час тієї незабутньої настільної партії, тепер цілком вистачало не просто на якусь окрему, занедбану й брудну кімнату на околиці з тарганами розміром із кулак, а на цілий елітний, найкращий у місті заїжджий двір. Це був справжній місцевий Гранд-Готель з триразовим вишуканим ресторанним харчуванням, білосніжною шовковою білизною, яка приємно холодила шкіру, та величезною мармуровою ванною з постійно гарячою водою, від якої піднімалися клуби запашної пари. Після перспективи блукань лісами та ночівель на сирій землі під дощем це здавалося справжнім раєм для дипломованого архітектора, який звик до комфорту цивілізації.

Але спокійно, по-людськи поспати після такого шаленого, дикого, перенасиченого подіями та адреналіном дня мені, звісно ж, ніхто не дав. Моє життя взагалі не знає слова «відпочинок», воно перманентно перебуває в стані якогось контрольованого хаосу та архітектурного колапсу. Тільки-но я встигла заплющити очі й поринути у солодке забуття, як реальність знову вирішила перевірити мої нерви на міцність.

Серед ночі я раптово прокинулася від дивного, дуже різкого, майже фізичного відчуття небезпеки. Воно прокотилося хребтом крижаною хвилею, змусивши кожну волосинку на моєму тілі стати дибки. У кімнаті виразно, густо пахло дорогим, вишуканим парфумом із чіткими нотками сандалового дерева, свіжої дорогої шкіри та... легкої, але цілком пізнаваної паленої сірки. Такий ольфакторний коктейль не віщував нічого доброго. Зазвичай подібні аромати супроводжують або дуже багатих мерців, або дуже небезпечних живих істот із вищих кіл пекла чи місцевої бюрократії.

Я обережно, без жодних зайвих рухів, щоб не створювати найменшого шуму і не видати свого пробудження, повільно провела рукою по простирадлу. Намацала під м'якою пуховою подушкою свій важкий, набитий доверху щільним гномським золотом шкіряний гаманець. Це була найкраща, найважча і найефективніша зброя пролетаріату та практикуючих архітекторів у будь-якому з відомих світів. Один точний удар таким аргументом по голові міг заспокоїти навіть троля. Переконавшись, що зброя на місці, я ледь-ледь розплющила одне око, намагаючись не поворухнути ні єдиним м'язом на обличчі.

У великому, оббитому оксамитом кріслі біля навстіж відчиненого вікна, повністю залитий холодним, мертвотно-блідим місячним сяйвом, абсолютно спокійно і нерухомо сидів незнайомий чоловік. На ньому був бездоганний, ідеально випрасуваний чорний камзол зі срібним гаптуванням, білосніжне шовкове жабо, що контрастувало з мороком, а його голова була абсолютно, дзеркально, просто ідеально лисою. Вона настільки якісно і бездоганно відбивала світло місяця, наче це був добре відполірований, дорогий італійський мармур у залі якогось античного палацу. Чоловік повільно, з якоюсь особливою, майже інтимною насолодою крутив у своїх довгих, тонких аристократичних пальцях мою ручку Parker — мій улюблений інструмент, який я чудом винесла зі свого світу. Він уважно, з професійним інтересом вивчав фірмове гравіювання на золотому пері, наче бачив перед собою найбільшу таємницю всесвіту.

— Дивовижна, просто фантастична річ, — дуже тихо, ледь чутно і спокійно сказав він, навіть не повернувши голови, але миттєво помітивши, що я прокинулася.

Голос у нього був неймовірно глибокий, оксамитовий, злегка вібруючий і такий відверто сексуальний, що в мене на секунду навіть перехопило подих, а в животі зрадницьки тьохнуло. Проте здоровий глузд і професійна деформація швидко повернули мене на землю. Передсмертна фраза небіжчика Торванда «Не вір лисому», яку він прохрипів мені на вухо перед тим, як остаточно віддати кінці, одразу спалахнула в моїй голові гігантським червоним неоновим знаком, який зазвичай попереджає про високу напругу або ядерну небезпеку.

— Поклади мій магічний маркер на місце, лисий, бо прокляну по лінії третього покоління архітекторів-модерністів, — абсолютно спокійно, намагаючись надати голосу максимальної залізобетонної впевненості, сказала я.

Повільно сідаючи на ліжку, я щільно, у кілька шарів загорталася у товсту вовняну ковдру, наче це була розкішна римська тога, а я — щонайменше Юлій Цезар перед засіданням Сенату.

— І взагалі, входити в зачинену кімнату до самотньої дами серед ночі, без стуку, без попередньої згоди і без квітів — це грубе, цинічне порушення мого приватного простору, житлового кодексу, який тут явно ніхто не читав, і правил елементарної пристойності. Вас чому в дитинстві вчили? Де манери? Де повага до приватної власності?

Чоловік тонко, ледь помітно посміхнувся самими кутиками своїх витончених, бездоганно окреслених губ. Він акуратно поклав ручку на край столу, але так, щоб вона залишалася в зоні його досяжності.

—Дайте мені хочаб пристойно одягтись! – я хутенько натянула на себе одяг, прикриваючись імпровізованої тогою під іронічним поглядом незваного гостя.

— Офіційно мене звати шеф-канцлер закордонних справ Його Величності, голова Таємної канцелярії та радник Першого рангу, — почав він, і кожне його слово звучало як удар важкого державного дзвону. — Але для вас, прекрасна, непередбачувана і вкрай небезпечна Яно, я можу бути просто... Маркізом. Ви дійсно дивовижна жінка, яка руйнує всі мислимі стереотипи. З'явилися у нашому місті буквально нізвідки, без документів, без родоводу, але з дивними паперами та кресленнями. За якихось сорок хвилин повністю, до останньої мідної монети обібрали найкращих, найдосвідченіших і найжорстокіших гравців клану Залізного Рубля, які зазвичай самі здирають шкіру з боржників. Зараз ви подорожуєте з двома найнебезпечнішими, оголошеними в загальноімперський розшук найманцями, за голови яких призначено таку нагороду, що можна купити невелике графство. І головне — ви точно знаєте, що саме сказав мені перед своєю прикрою, раптовою смертю мій... вельми шановний, але занадто непокірний і довгий на язик колега Торванд.