Розділ 2. Концептуальне приземлення

Приземлення було гучним, ефектним і, що найприкріше для мого і без того постраждалого тіла, відбулося зовсім не на м'який ортопедичний матрац.

Я з розгону впала спиною на щось тверде, кутасте, обтягнуте грубою шкірою та залізом. Одразу почулося гучне, соковите «Хрясь!», якесь дуже довге прокляття на абсолютно невідомій мені мові (яка, втім, за своєю експресивною інтонацією дуже нагадувала вишуканий український мат) і глибоке, важке зітхання.

— Кляті горгульї! — загарчав хрипкий чоловічий голос прямо піді мною. — Торвальд, зніми з мене цю шалену відьму, поки я не відрубав їй ноги і не зварив із них суп з потрохами!

Я швидко, використовуючи навички зі студентських занять з шейпінгу, перекувиркнулася вбік і миттєво схопилася на ноги, виставляючи перед собою свій трофейний кинжал із рубіном. Серце калатало десь у горлі.

Ми перебували в якійсь великій, напівтемній кімнаті, що найбільше нагадувала склад контрабандної зброї або занедбану військову казарму. Стіни були викладені з грубого сірого каменю, скрізь стояли ящики з маркуванням, висіли щити та сокири. На підлозі, тримаючись обома руками за поперек і люто крекчучи, сидів кремезний, широкоплечий чоловік років тридцяти п'яти. На ньому були важкі шкіряні обладунки з масивними металевими заклепками, на поясі висів гігантський дворучний меч розміром з хорошу совкову лопату, а обличчя прикрашав старий живописний шрам на лівій щоці. Він дивився на мене з такою люттю, наче я щойно без дозволу з'їла його улюблений святковий сніданок.

Поруч із ним, невимушено притулившись до великого дерев'яного столу, стояв інший персонаж. І ось тут у мене остаточно і безповоротно смикнулося ліве око. Це був ельф. Знову. Високий, тонкий, неймовірно витончений, із довгим, білим, як свіжий сніг, волоссям, що було зібране у вишуканий високий хвіст. Він був одягнений в елегантний, ідеально підігнаний зелений камзол із золотим шиттям. Він був просто феноменально схожий на того небіжчика з львівського підвалу, тільки цей був абсолютно живий, здоровий і дивився на мене з легкою, ледь помітною сумішшю нудьги та щирої цікавості.

— Зачекай, Але, не гарячкуй, — озвався біловолосий. Голос у нього був просто еталонно ельфійським — чистим, глибоким, спокійним і з цією фірмовою аристократичною зверхністю, від якої одразу хочеться відповісти чимось грубим. — По-перше, подивися на неї: вона досить симпатична, хоча її дивний одяг викликає безліч серйозних архітектурних запитань. По-друге, вона щойно впала прямо зі стелі, де, як ти сам бачиш, немає жодного люка чи отвору. Це як мінімум дуже концептуально.

— Мені глибоко плювати на твою ельфійську концептуальність! — Ал (так назвав його біловолосий) важко підвівся з підлоги, гучно тупаючи своїми кованими залізними чоботами. — Ця делікатна панянка мені мало хребет навпіл не зламала! Хто ти така, дівко, і з якого саме культу некромантів ти до нас прилетіла? Які ваші цілі?

Я глибоко, на повні легені вдихнула повітря, яке пахло залізом і старою шкірою, повільно порахувала про себе до десяти, обтрусила свій нещасний, порваний кардиган і вирівняла спину так, як це роблять досвідчені дипломати на складних міжнародних переговорах або я перед лицем розлюченого інвестора.

— По-перше, я вам не дівка, а Яна Володимирівна, провідний архітектор та засновник компанії «Харків-Проект-Буд». Запам'ятайте це, якщо у вас є чим запам'ятовувати. По-друге, я не маю жодного, навіть найменшого відношення до ваших середньовічних культів, сатаністів чи некромантів. Я просто шукала кав'ярню, щоб з'їсти штрудель. По-третє, якщо ви, шановні косплеєри, зараз же не скажете мені, де тут розташоване найближче українське консульство, залізничний вокзал або хоча б пристойний бармен, який наллє мені п'ятдесят грамів хорошого коньяку, я рознесу цей ваш підвал за всіма законами теоретичної механіки! У мене з собою кинжал, і я не побоюсь його застосувати, бо ви мені вже всі за останню годину неймовірно набридли!

Ал і Торвальд повільно перезирнулися. В кімнаті повисла важка, майже відчутна на дотик пауза. Чути було тільки, як десь за стіною капає вода.

— Вона... вона божевільна? — тихо, напівпошепки запитав Ал, косячись на мою дорогу ручку Parker, яка стирчала з кишені кардигана, наче якийсь невідомий магічний амулет чи зброя.

— Ні, друже, вона не божевільна, — Торвальд раптом примружився, його зелені зіниці дивно розширилися, і він зробив повільний крок у мій бік. — Подивися уважніше на її пальці, Але. Бачиш ці маленькі фіолетові іскри? Це залишкова, чиста магія Торванда. Заклинання кровного перенесення вищого порядку.

Я інстинктивно подивилася на свої руки. Дійсно, кінчики моїх пальців легенько, але чітко світилися ніжним фіолетовим світлом, наче я щойно змазала їх якимось якісним нічним фосфором чи торкнулася неонової вивіски.

— Торванд... — Ал раптом помітно підібрався, все його невдоволення миттєво зникло, а обличчя стало суворим і серйозним. — Твій рідний брат? Вона прийшла безпосередньо від нього?

— Вона пахне його кров'ю і... великими, просто епічними неприємностями, — тихо і дуже серйозно сказав ельф, дивлячись мені прямо в зіниці. — Жінко... Яно. Де зараз мій брат? Що з ним сталося?

Я важко зітхала і нарешті опустила кинжал руків'ям донизу. Здається, ці двоє принаймні не збиралися мене вбивати прямо на цьому місці, що вже було непоганим початком для нашої комунікації.

— Ваш брат, якщо це був той самий високий блондин із вишукано надкушеним лівим вухом, помер приблизно п'ять хвилин тому в підвалі під містом Львовом, — чесно і без прикрас сказала я. — Його штрикнули якимось великим ножем типи в чорних балахонах. Перед смертю він схопив мене за одяг, налякав до напівсмерті, вимазав кров'ю кардиган і наговорив купу абсолютно незрозумілих дурниць.