Розділ 1. Про шкоду автентичних кав'ярень

Здатність мого життя перетворюватися на першокласний дурдом у найкоротші терміни завжди викликала в мене щось середнє між гордістю та бажанням напитися.

Взагалі-то я була абсолютно нормальною людиною.

Мені тридцять два роки, у мене диплом архітектора, успішне (до минулого вівторка) бюро в Харкові. І відчувала себе нормальною, настільки нормальною, наскільки може бути нормальною жінка тридцяти двох років, яка керує архітектурним бюро, регулярно свариться з підрядниками, грає в покер краще, ніж визнає публічно, і вважає відпусткою поїздку на будівельний об'єкт в іншому місті.

До Львова я приїхала на два дні. Один день — робота. Один день — відпочинок. Принаймні так було записано в моєму щоденнику. Реальність, як завжди, мала власну думку. Все почалося з того, що за три години після прибуття я посварилася з представником замовника через реставрацію історичного підвалу.  За чотири години — виявила, що він неправильно читає креслення. За п'ять — довела це документально. За шість — отримала від нього образливу характеристику «жінка з характером бульдозера». Після чого вирішила, що заслуговую на каву.  Не просто каву. Львівську каву. З корицею. Нормальної, міцної кави з корицею, а не того хімічного сиропу, який продають у автоматах. І бажано без ідіотів навколо.

Саме тому я й стояла під дрібним дощем на площі Ринок.  Вітер  зрадницьки заліз мені під улюблений кардиган (чиста італійська вовна, куплений на останні гроші від невдалого тендеру). Я витягла з кишені папірець, де мій львівський колега Анджей кривим почерком написав: «Янка, зайди в кав'ярню "Під пісочним годинником". Вона в підвалі за рогом від Вірменської. Там найкращий штрудель і повна автентика. Пароль на вході: "Час пливе, як вода"».

— Автентика, — пробурмотіла я, кутаючись у кардиган. — Ну-ну.

. Нормальні кав'ярні не використовують паролі.  Особливо якщо продають штрудель. Але здоровий глузд рідко перемагає цікавість. Особливо коли ти архітектор. Ми взагалі народ дивний.

Якщо бачимо старий підвал із підозрілими дверима — обов'язково ліземо всередину.

Тому що раптом там цікаве склепіння. Або рідкісна кладка сімнадцятого століття.  Або ще якась неприємність. У моєму випадку — все одразу.

Потрібний підвал я знайшла швидко. Важкі дубові двері без жодної вивіски, лише над клямкою було вибито маленький малюнок пісочного годинника.

Я штовхнула двері, очікуючи побачити приглушене світло, почути джаз і відчути запах свіжої випічки. Замість цього я опинилася на крутих, грубо обтесаних кам'яних сходах, які йшли кудись глибоко під землю. Сходами тягнуло таким протягом і сирістю, наче там внизу прорвало столітню каналізацію.

Двері зачинилися за спиною з глухим гуркотом. Я завмерла. Було темно. Занадто темно для кав'ярні.  І занадто тихо. Пахло вогкістю. Старим каменем. І чимось ще. Чимось дивним. Наче грозою. Або озоном після удару блискавки.

Переді мною вниз ішли грубі кам'яні сходи.

 — Дивний дизайн для елітного закладу, — зауважила я вголос, обережно спускаючись і тримаючись за мокру стіну. — Де тут пожежні виходи? Якщо хтось закурить, ми ж тут усі задихнемося.

Я зробила перший крок.  Потім другий. Третій. І раптом відчула дивне поколювання вздовж хребта. Таке відчуття іноді виникає на будівельному майданчику перед аварією. Коли ти ще не знаєш, що саме не так. Але вже розумієш — щось не так. Дуже не так.

— Яно, — сказала я сама собі. — Якщо зараз унизу замість кав'ярні буде секта, ти просто розвертаєшся і йдеш додому.

Сходи закінчилися масивною залізною аркою. За аркою відкривався величезний, монументальний зал, який менше за все на світі нагадував затишну львівську кнайпу. Тут не було ніяких столиків, м'яких крісел, кавових машин чи барних стійок. Жодних офіціантів чи меню. Прямо по центру цього похмурого приміщення стояв колосальний круглий кам'яний стіл, навколо якого в залізних тримачах горіли справжні, тріскучі смолоскипи. Смолоскипи, Карле! У двадцять першому столітті, в центрі європейського міста! Кіптява від них піднімалася до високої склепінчастої стелі, створюючи щільну завісу диму.

А навколо столу стояли люди... Хоча ні, моє професійне око одразу підказало, що з пропорціями цих фігур щось не так. Чоловік шість, одягнених у важкі чорні балахони з глибокими каптурами, запекло сперечалися про щось, активно і дуже експресивно розмахуючи руками.

Я інстинктивно застигла в глибокій тіні залізної арки, намагаючись навіть не дихати. Ситуація все більше нагадувала або зйомки дорогого історичного кіно, на майданчик якого я випадково забрела, або збори дуже небезпечної секти.

— ...він не мав жодного права ховати Печатку! — верещав один із балахонів. Голос у нього був жахливий: тонкий, неприємний, він нагадував скрип іржавих, давно незмазаних дверей. — Якщо Шеф дізнається про це самоправство — він з нас живцем шкіру здере! Здере і зробить з неї нові палітурки для своїх чорних некрологів!

— Тихіше ти, ідіоте! — цикнув на нього інший, значно вищий балахон, чий бас змусив затремтіти полум'я смолоскипів. — Торвальд уже близько, його шукачі перевернули весь лісовий загін. Якщо він об'єднається з Алом і вони знайдуть схованку першими, нам усім кінець. Де цей гостровухий зрадник? Чому він мовчить?

Тут мій погляд нарешті перемістився з балахонів на сам кам'яний стіл. І ось у цей момент моя раціональна картина світу, вибудувана на законах фізики та математики, дала тріщину довжиною в лінію екватора.