Розділ 18

Аліса : 

Повітря в залі стало важким, наелектризованим від наближення темряви. Тіні просочувалися крізь стіни, немов чорнило у воді, викривляючи простір і гасячи світло наших свічок. Ярослав виступив уперед, його тіло огорнуло справжнє живе полум'я, яке не обпікало, а захищало.

— Вони шукають не нас, — вигукнув Маркіян, збиваючи з ніг одну з темних постатей, що намагалася прорватися до архіву. — Їм потрібно дістатися Дуба! Вони хочуть витягнути з нього залишки сили, щоб відкрити портал!

Я відчула різкий біль у грудях — це був зойк лісу. Дуб Пращурів відчував загрозу. Не гаючи ні секунди, я зрозуміла: ми не можемо оборонятися тут, у замкненому просторі. Ми повинні вийти назовні, до джерела сили, і стати щитом для нього.

— До Дуба! — скомандувала я, і Ярослав, зрозумівши мій задум, підхопив мене за руку.

Ми прорвалися крізь завісу чорного туману, який намагався нас роз'єднати. Данило створював сліпучі спалахи срібного світла, відволікаючи увагу Тіней, а Маркіян буквально виривав коріння землі, перегороджуючи ворогам шлях до сходів.

Коли ми вибігли на пагорб, перед нами відкрилося жахливе видовище. Навколо величного Дуба Пращура вирував чорний вихор. «Зерно» Тіней, про яке ми дізналися в печері, розрослося в центрі стовбура, поглинаючи його життєву енергію. Листя на дереві в’яло на очах, а повітря навколо стало крижаним.

— Воно живиться їхньою ненавистю! — крикнув Данило, і я побачила, як він з останніх сил намагається створити захисний купол.

Я підбігла до Дуба і притулилася долонями до кори, яка колись була міцною, а тепер стала крихкою, як папір. Іскра, що до цього моменту біг поруч, раптом зупинився і перетворився на вогняного звіра, розміром із великого вовка. Він встав на задні лапи й видав гарчання, від якого затремтіла земля.

— Ярославе! — покликала я, відчуваючи, що мої сили виснажуються. — Мені потрібен твій вогонь, щоб очистити коріння! Я не можу зробити це сама!

Ярослав не вагався ні миті. Він притиснувся спиною до моєї, і я відчула, як його гаряча магія почала перетікати в мої вени. Мої руки, що лежали на корі дерева, спалахнули золотим світлом. Я не намагалася боротися з Тінями — я намагалася оживити дерево.

— Дихай! — крикнула я, звертаючись до Дуба. — Ти — серце цього місця, ти — наш захист!

Золота енергія, підсилена вогнем Ярослава, хлинула в стовбур. Дуб здригнувся. Коріння, що виходило з-під землі, почало світитися яскравим бурштиновим світлом, випалюючи чорні нитки «зерна». Тіні навколо закричали — це був звук розриву самої тканини реальності.

Вихор почав стихати. Чорна пляма на стовбурі Дуба з шипінням відступила, а потім просто розсипалася попелом у нічному повітрі. Разом із нею зникли й Тіні, розчинившись у перших променях місячного світла, яке знову пробилося крізь хмари.

Ми впали на траву, знесилені, але живі. Дуб Пращурів повільно розправляв свої гілки, а листя на ньому знову стало смарагдовим.

— Ми це зробили, — прошепотіла я, ледь дихаючи.

Ярослав підповз до мене і обійняв, притискаючи до свого серця, що билося рівно і сильно. Навколо нас панувала тиша, але це була інша тиша — спокійна і жива.

Попереду ще була довга дорога до повного відновлення, але сьогодні ми довели головне: доки ми разом і доки наше коріння в цій землі, жодна темрява не зможе нас здолати.