Розділ 15

Аліса : 

Минуло кілька днів з моменту появи Іскри в нашому маєтку, і він повністю змінив ритм нашого життя. Маленьке цуценя виявилося справжнім шибеником — воно перевертало догори дриґом усі мої плани, але водночас приносило стільки радості, що кожен день перетворювався на свято.

Цього ранку я вирішила влаштувати для Іскри справжнє тренування. Ярослав, звісно, не міг пропустити такої нагоди. Він стояв на галявині, спостерігаючи, як я намагаюся пояснити маленькому «лисеняті», що не варто жувати шнурки на моїх кедах.

— Він у тебе вчиться, Алісо, — зауважив Ярослав, підходячи до нас. Його очі світилися тим особливим золотом, яке з’являлося щоразу, коли він дивився на мене. — Ти маєш бути трохи суворішою. Як Альфа.

— Як Альфа? — я підняла брову, ледь стримуючи посмішку. — Хочеш сказати, що мені треба гарчати на нього, коли він тягне мої речі в кущі?

Данило, який якраз проходив повз із оберемком дров для каміна, гучно засміявся:

— О, це було б видовище! Уяви: Аліса гарчить на Іскру, а Іскра гарчить у відповідь!

Ми всі троє — я, Ярослав і навіть Маркіян, який виглядав із вікна бібліотеки, — розсміялися. Справді, атмосфера в маєтку стала набагато легшою. Навіть Маркіян дозволив собі жартувати, хоча раніше це було неможливо уявити.

— А насправді, — серйозно почав Маркіян, виходячи на галявину, — Іскра відчуває нашу магію. Він не просто цуценя. Його реакції занадто швидкі для звичайного собаки. Думаю, він — наш Фамільяр, тільки ще дуже малий.

Ці слова Маркіяна змусили мене зупинитися. Фамільяр ? Я подивилася на Іскру, який у цей момент весело ганявся за сонячним зайчиком, що його створив Данило.

— Можливо, — погодився Ярослав, кладучи руку мені на плече. — Якщо це так, то твоя магія, Алісо, буде його головним джерелом сили. Тобі доведеться вчитися не тільки керувати власним вогнем, а й передавати його через турботу.

Я присіла на траву і покликала Іскру. Малий миттєво підбіг, завалився на спину і підставив животик для почухання. Я відчула, як між нами пробігла золота іскра — справжня, невидима нитка енергії. Це було тепло, схоже на те, що я відчувала від Ярослава, але ніжніше, солодше.

— Ти правий, Маркіяне, — прошепотіла я. — Я це відчуваю.

Решту дня ми провели за «уроками». Данило вчив Іскру оминати дзеркальні пастки, Ярослав показував, як реагувати на небезпеку (хоча малий більше зосереджувався на облизуванні рук Альфи), а я вчила його просто довіряти нам. Це було дивно: три могутніх лиси-перевертні і одна дівчина-бариста витрачали свій час на виховання маленького пухнастого цуценяти. Але в цей момент це здавалося найважливішою справою у світі.

Коли сонце почало сідати, розфарбовуючи небо в рожеві та золоті кольори, Іскра нарешті втомився. Він заснув прямо у мене на колінах, згорнувшись у маленький рудий клубочок.

Ярослав опустився поруч зі мною на траву. Ми довго сиділи в тиші, спостерігаючи, як срібне світло зірок починає пробиватися крізь темряву.

— Знаєш, — сказав Ярослав, обережно торкаючись мого волосся, — мені здається, що з появою цього малого ми стали ще ближчими. Це наш спільний дім, Алісо. Наша зграя.

Я поклала голову йому на плече, відчуваючи безмежний спокій.

— Наша зграя, — повторила я. — І я ні на що її не проміняю.

Попереду нас чекали нові дні, нові магічні відкриття і, можливо, нові випробування. Але я знала одне: поки ми разом, поки наше сонце горить, нам нічого не страшно.

Ярослав: 

Я сидів поруч з Алісою на прохолодній вечірній траві, спостерігаючи, як рівно дихає вві сні маленька Іскра. Золотисте світло призахідного сонця відбивалося в її очах, роблячи її схожою на казкову істоту. У цей момент я зрозумів, що жоден титул Альфи, жодна перемога над Тінями не зрівняються з цим моментом спокою.

Маркіян сидів трохи осторонь, спершись спиною на стовбур дуба. Він мовчав, як завжди, але я бачив, як його погляд пом’якшав, коли він дивився на Алісу. Данило, який зазвичай не міг всидіти на місці й хвилини, приліг на траву неподалік, дивлячись у небо. Навіть він зараз відчував щось особливе — ту крихку, але неймовірно міцну єдність, яку ми всі трохи боялися зруйнувати необережним словом.

— Знаєш, — тихо озвався Маркіян, порушуючи тишу, — цей малий… він не просто обрав нас. Він обрав її.

Він кивнув на Алісу, яка обережно гладила цуценя по м’якій шерсті.

— Я ніколи не думав, що в нашому маєтку може бути стільки тепла, — продовжував брат, і в його голосі вперше за довгий час не було ані краплі втоми чи похмурості. — Ми роками жили в режимі війни, Ярославе. А тепер… тепер це справді дім.

Я поклав руку на плече брата. Ми нечасто говорили про почуття — лисяча природа вимагає дій, а не слів, — але зараз це було необхідно.

— Це її заслуга, — відповів я, дивлячись на Алісу. — Вона принесла сонце туди, де ми бачили тільки тіні.

Аліса підвела на нас очі, і я побачив у них відблиск нашої спільної магії. Вона відчула, про що ми говоримо. Вона завжди відчувала.

— Ви всі зробили цей дім таким, — тихо сказала вона. — Я просто… я просто допомогла вам повірити, що заслуговуєте на щастя не лише після битви, а й просто зараз.

Я відчув, як Іскра уві сні ворухнувся і видав короткий, майже невловимий «вуф», махаючи хвостом уві сні. Данило не витримав і пирхнув від сміху, зруйнувавши серйозну атмосферу.

— Ну от, малий уже бачить сни про полювання на Тіней! — весело вигукнув він, підіймаючись на ноги. — Давайте вже додому, бо я починаю замерзати, а магія зігрівання не замінить справжньої вечері!

Ми всі засміялися, підводячись із трави. Я обережно підхопив Іскру, щоб не розбудити його, і відчув, як малеча довірливо притискається до моїх грудей. Аліса взяла мене за руку, і цей простий дотик був для мене важливішим за будь-яке проголошення перемоги.

Повертаючись до маєтку, я знав: попереду в нас багато справ. Будова нового життя, навчання маленького Фамільяра і, звісно, наше спільне майбутнє. Але поки ми йшли цією стежкою разом, я відчував, що жодна темрява більше не зможе нас наздогнати. Ми були зграєю. Ми були силою. І ми були щасливі.