Розділ 14

Аліса : 

Ранок наступного дня зустрів мене тишею, яка була настільки глибокою, що здавалася майже відчутною. Я прокинулася у своїй кімнаті, але відчуття в повітрі було зовсім іншим. Сонце, що пробивалося крізь вікна, не просто світило — воно ніби вітало мене, наповнюючи кімнату теплом, яке було нерозривно пов'язане з магією Ярослава.

Я потягнулася, відчуваючи дивну легкість. Учорашні події — бенкет, втеча на скелю, наш спільний танець вогню — здавалися чимось із казкового сну, але теплий відгомін того почуття залишився в грудях. Я була вдома. Не просто в маєтку, а вдома серед цих трьох диких лисів, які стали для мене цілим світом.

Щойно я спустилася на кухню, на мене чекав сюрприз. Там було тихо. Зазвичай гамірний Данило кудись зник, Маркіян, мабуть, уже патрулював ліс, а Ярослав... Ярослав стояв біля плити, знову готуючи каву. Коли він почув мої кроки, то обернувся, і в його золотих очах промайнула така ніжна посмішка, що я зупинилася посеред кімнати.

— Доброго ранку, сонечко, — тихо сказав він, залишаючи кавник на столі. — Ти сьогодні прокинулася пізно. Мабуть, учорашні танці на скелі забрали більше сил, ніж ми думали.

Я підійшла до нього, обережно обіймаючи за пояс, і вдихнула рідний аромат — свіжості, вогню і чогось невловимо затишного.

— Я просто вперше за довгий час спала без тривоги, Ярославе. Це було... неймовірно.

Він ніжно поцілував мене в чоло, і я відчула, як він обережно перебирає моє волосся.

— Я хотів би, щоб кожний твій ранок починався саме так. Без Тіней, без страху. Тільки ти і... ну добре, ще трохи моїх братів, бо вони вже бігають по двору і сперечаються, чия черга сьогодні допомагати тобі з книгою.

Я засміялася.

— Вони справді такі?

— Вони обожнюють тебе, Алісо, — відповів Ярослав, стаючи серйознішим. — Ти для них стала чимось набагато більшим, ніж просто гостем. Ти — серце цього маєтку.

Ми випили кави в тиші, яка була набагато красномовнішою за будь-які слова. Але раптом тишу розірвав дзвінкий сміх Данила, який долинав з тераси. Потім почулося якесь дивне гарчання, яке перейшло в радісний гавкіт.

Я здивовано перезирнулася з Ярославом і ми разом вийшли на терасу. Те, що я побачила, змусило мене зупинитися від несподіванки. На галявині, посеред зелені, Данило щось весело пояснював Маркіяну, а біля їхніх ніг стрибав... маленький, пухнастий, рудий клубочок.

Це було цуценя. Маленьке, незграбне, з великими вухами й допитливими очима, яке щосили намагалося «полювати» на хвіст Маркіяна.

— Що це?! — вигукнула я, спускаючись сходами.

Данило підскочив до нас, сяючи, як начищена монета:

— Алісо! Ми вирішили, що раз ми вже святкуємо нове життя, то воно повинно бути... ну, живішим! Старійшина дозволив нам прихистити цього малого. Він знайшовся на краю нашого лісу, майже біля кордону, де була остання точка Тіней. Він — справжній боєць, зовсім не боїться моїх ілюзій!

Цуценя, почувши мій голос, на мить завмерло, а потім, кумедно перебираючи лапками, кинулося просто до мене. Воно впало мені на черевики й почало завзято їх кусати, радісно попискуючи.

Я опустилася на коліна, відчуваючи, як моє серце розтануло остаточно.

— Ти просто чудо, — прошепотіла я, підіймаючи малого на руки. Він був теплим і неймовірно м’яким.

— Як назвемо? — запитав Маркіян, який стояв трохи осторонь, але дивився на цуценя з ледь помітною усмішкою.

Я подивилася на Ярослава, який підійшов до нас і поклав свою важку руку мені на плече.

— Він виглядає як маленьке сонечко, що намагається вхопити світ за хвіст, — сказала я, посміхаючись. — Може, назвемо його... Іскра?

Ярослав кивнув, і в його очах відбилося справжнє схвалення.

— Іскра. Мені подобається. Наша маленька спільна Іскра.

У цей момент я зрозуміла: наше життя тут, у лісі, справді стало іншим. Ми не просто перемогли ворога — ми почали будувати щось своє, справжнє і живе. І ця маленька Іскра була початком нашої нової, спільної історії.

Ярослав: 

Я спостерігав, як Аліса притискає маленьку Іскру до грудей, і в моїх грудях стало так тепло, як ніколи раніше. Це цуценя, знайдене на межі колишньої Темряви, здавалося символом того, що ліс знову належить світлу. Навіть Маркіян, який зазвичай тримався осторонь від будь-якої «милоти», зараз обережно простягнув руку, щоб погладити малого по голові, і цуценя миттєво відгукнулося, лизнувши його в долоню.

— Бачиш, братику? — Данило розплився в посмішці, задоволений тим, як швидко все змінилося. — Навіть твій суворий дух землі не встоїть перед цим вогником.

Аліса підняла на мене погляд, і я побачив у її очах таку чистоту, що не зміг стриматися. Я нахилився, обіймаючи їх обох — і мою дівчину, і це маленьке безглузде створіння, яке тепер було нашою частиною.

— Іскра, — повторив я, смакуючи це ім'я. — Воно пасує йому. І пасує нам.

— Це початок нового розділу, так? — Аліса тихо запитала, дивлячись на ліс, що шумів за межами тераси.

— Це початок нашої спільної книги, Алісо, — відповів я впевнено. — Вчора ми закрили розділ про битву. Сьогодні ми починаємо розділ про дім.

Данило раптом пирхнув і зробив вигляд, що витирає сльозу:

— Ой, ну все, почалося. Зараз знову почнуться ці ніжні погляди, а кава охолоне! Алісо, ти ж пам'ятаєш, що обіцяла розповісти нам про своє життя в місті? Як ти там готувала ту каву, яку навіть Старійшина попросив спробувати, бо відчув запах через весь ліс?

Я засміявся, відчуваючи, як легка атмосфера цього ранку змиває останні залишки бойової напруги.

— Кава може почекати, — відрізав я, хоча сам знав, що сьогодні весь день ми проведемо саме так: просто тут, на терасі, в колі нашого маленького, але вже такого міцного клану.

Аліса обережно спустила Іскру на підлогу, і малеча одразу ж почала бігати навколо наших ніг, створюючи хаос, який раніше в цьому маєтку був би просто неможливим. Маркіян нарешті дозволив собі розслабитися і сів на сходи, спостерігаючи за цією метушнею.