Розділ 12

Аліса: 

Головний зал маєтку Клану Вогняних Лисів було не впізнати. Замість напруженої бойової атмосфери тут панували справжні веселощі. Довгі дубові столи тріщали від усіляких наїдків: величезні тарелі з ароматною запеченою качкою під брусничним соусом, свіжий лісовий мед, пироги з ягодами та глеки з прохолодним напоєм із диких трав. Повсюди горіли свічки, але найбільше світла дарували маленькі вогняні кульки, які Ярослав магічним чином підвісив під стелею замість люстр. Вони м’яко пульсували, заливаючи все навколо затишним бурштиновим сяйвом.

Мене посадили на найпочесніше місце — праворуч від Ярослава. Сам Вогняний Альфа вже перевдягнувся у чисту темну сорочку, але його погляд раз у раз повертався до мене, перевіряючи, чи мені комфортно.

— Ну що, наше сонечко, як тобі лисяча гостинність? — Данило, який сидів навпроти, граційно перекинув через стіл соковите червоне яблуко, яке я впіймала на льоту. Його срібне волосся блищало у світлі вогнів, а сам він так і променився азартом. — Тільки скажи, і я змушу ці пироги танцювати для тебе вальс!

— Данило, не цуп магію на дурощі, — тихо, але вагомо прогримів Маркіян, який сидів поруч із братом. Молодший брат уже зняв капюшон своєї чорної толстовки, і при світлі свічок його обличчя більше не здавалося таким суворим. Він акуратно відрізав шматочок м'яса й поклав мені на тарілку. — Тобі потрібно їсти, Алісо. Твоя людська енергія відновлюється набагато повільніше, ніж наша.

— Дякую, Маркіяне, — я тепло посміхнулася йому. Мені було приємно бачити, що цей мовчазний велетень, який уособлював міцність землі, тепер так щиро дбав про мене.

Ярослав злегка стиснув мене  під столом за коліно, привертаючи увагу. Його золоті очі дивилися на мене з легкою, хитрою усмішкою перевертня.

— Схоже, мої брати готові розірвати один одного за право догодити тобі. Мені, як Альфі, варто почати ревнувати?

— Тобі, як Альфі, варто пишатися, що твій клан такий дружній, — зухвало відповіла я, роблячи ковток солодкого трав'яного чаю. — До того ж, твій вогонь усе ще під моїм контролем, забув?

Ярослав тихо хрипко засміявся, і від цього звуку в моїх грудях знову розлилося знайоме тепло.

Коли бенкет досяг свого піку, Данило все ж не втерпів. Він підвівся з-за столу, зробив витончений пасаж руками, і простір над столами завібрирував. Його магія срібного лиса вирвалася назовні, створюючи неймовірну ілюзію: просто в повітрі почали кружляти сотні маленьких блискучих лисичок із чистого срібного пилу. Вони бігали по глєках, стрибали через тарілки й навіть грайливо кружляли навколо мого каштанового волосся. Усі присутні перевертні вибухнули аплодисментами. Одна з ілюзорних лисичок сіла мені на долоню, м'яко залоскотала шкіру срібними іскорками й розтанула, залишивши приємну прохолоду.

У розпал веселощів я помітила, що Маркіян тихо підвівся і вийшов через бічні двері, що вели на терасу. Його відсутність майже ніхто не помітив у гаморі, але я відчула дивну тривогу. Щось у його енергії здавалося занадто важким.

Я непомітно вислизнула з-за столу, кивнувши Ярославу, який саме відволікся на розмову зі Старійшиною, і пішла слідом за молодшим братом.

На вулиці вже панувала глибока травнева ніч. Ліс шумів свіжістю, а над верхівками дерев яскраво світив повний місяць. Маркіян стояв біля кам'яних перил тераси, спираючись на них великими руками. Його плечі були напружені.

— Маркіяне? — тихо покликала я, підходячи ближче. — Чому ти пішов? Там же так весело.

Він не повернув голови, але я побачила, як здригнулися його плечі. Його голос пролунав глухо, майже пошепки:

— Там занадто галасливо для мене, Алісо. Земля під моїми ногами все ще пам'ятає крики Тіней підземелля. Моя магія занадто глибоко пов'язана з цим місцем, і мені важко просто... удавати, що нічого не сталося.

Я підійшла ще ближче і без вагань поклала свою руку йому на передпліччя. Щойно мої пальці торкнулися щільної тканини його толстовки, золото моєї душі м'яко зреагувало, посилаючи йому хвилю спокою та затишку. Маркіян глибоко зітхнув, і я відчула, як напруга покидає його тіло.

— Ти захистив нас, — тихо сказала я, заглядаючи в його похмурі золоті очі. — Твоя сила врятувала маєток від підземного обвалу. Тобі не потрібно ховатися від світу, Маркіяне. Ти частина цієї перемоги.

Він повільно повернув до мене обличчя. У його погляді більше не було темряви — лише безмежна, чиста вдячність.

— Ти дивна, Алісо. Ти людина, але твого світла вистачає на те, щоб зігріти навіть таку холодну брилу, як я.

Він обережно, майже невагомо торкнувся моєї руки у відповідь, даючи зрозуміти, що його особиста таємниця — потреба в тиші та захисті — тепер була під моєю охороною.

— О, так я і знав! — раптом почувся голос Ярослава від дверей. Вогняний Альфа стояв у прорізі, схрестивши руки на грудях. Його очі горіли теплим золотом, а на губах грала м'яка посмішка. — Варто мені відвернутися на розмову про податки клану, як моя дівчина вже заспокоює мого найсуворішого брата.

Маркіян злегка всміхнувся — вперше за весь вечір — і відступив на крок, кивнувши Ярославу:

— Я повертаюся в зал, Альфо. Дякую, Алісо.

Коли Маркіян пройшов повз нас, Ярослав підійшов до мене впритул, обіймаючи за талію зі спини й притискаючи до своїх гарячих грудей. Його подих лоскотав мою шию.

— Ти справді магічна, сонечко. Ти зцілюєш мій клан по шматочках. Але зараз... зараз я хочу побути з тобою наодинці.

Я повернулася в його обіймах, закидаючи руки йому на шию:

— І що ти пропонуєш, великий ватажку?

Ярослав хитро посміхнувся, і в його долоні спалахнула маленька золота іскра:

— Тікати з власного бенкету. Тільки ти і я.