Розділ 10. Пізній вечір

Максим затримався в будинку Северинів довше, ніж планував.

Робітники розійшлись ще о шостій, а він залишився сам — перевіряв креслення внутрішніх перегородок другого поверху, звіряв розрахунки з тим, що вже було зроблено, готуючись до наступного етапу робіт. Це була звична частина його роботи, та частина, яку він завжди любив найбільше — тиша порожнього будівельного майданчика, коли можна зосередитись повністю, без переривань, без чужих голосів навколо.

Але сьогодні зосередитись виходило гірше, ніж зазвичай.

Він стояв біля того самого вікна на другому поверсі, звідки місяць тому показував Солі вид на її крамницю. Тепер, у вечірніх сутінках, крамниця вже була зачинена — табличка "Зачинено" висіла на дверях, вітрина темніла, тільки маленька лампа над входом кидала м'яке жовте світло на бруківку перед дверима.

Максим дивився на це вікно довше, ніж мав би, дивуючись сам собі — чому погляд постійно повертається саме сюди, чому думки, замість зосереджуватись на кресленнях перед ним, знову й знову вислизають до образу Соломії, до її усмішки, до того, як вона сміялась учора вранці над черговим "Вісником абсурдних побажань".

Він відклав креслення на стіл, сів на дерев'яний ящик, що правив за тимчасовий стілець, і дозволив собі, вперше за довгий час, просто подумати — без поспіху, без спроб одразу заглушити думки роботою чи практичними питаннями.

Коли він востаннє так відчував нетерпіння перед звичайним ранком? Не через важливу нараду, не через дедлайн проєкту — а просто через очікування побачити конкретну людину, почути її голос, дізнатись, як минув її день.

Він згадав слова Тараса кілька днів тому — про ставки бригади, про те, скільки часу знадобиться, щоб він наважився сказати прямо. Тоді він відповів жартом, applyЗ применшуючи серйозність питання. Але зараз, сидячи сам у порожньому будинку, дивлячись на темну вітрину через дорогу, він розумів — жарт давно перестав бути просто жартом.

Максим спіймав себе на думці, яка здивувала його власною прямотою: він хотів, щоб цей будинок швидше добудувався не тільки заради проєкту й міської ради. Він хотів, щоб з'явився привід заходити до крамниці частіше, не вигадуючи щоразу нову причину — тріснуту вітрину, потребу порадитись щодо квітів, будь-яку дрібницю, яка виправдовувала б бажання просто побачити її.

Це було нове відчуття — принаймні нове за останні кілька років. Після переїзду до великого міста, після кар'єри, яка забирала весь час і всю енергію, він майже забув, як це — думати про когось не з практичних міркувань, а просто тому, що людина займає місце в думках сама собою, без запрошення, без раціонального пояснення.

Він згадав розмову з мамою минулого тижня, коли проводжав Солю додому після візиту до саду.

— Вона тобі подобається, — сказала пані Ганна тоді, без питального знаку в голосі, скоріше як констатація факту.

— Мамо, — Максим спробував ухилитись від прямої відповіді.

— Максимку, — вона подивилась на нього тим самим проникливим поглядом, яким дивилась на нього все життя, бачачи наскрізь усі спроби приховати очевидне. — Я бачила, як ти на неї дивишся. Так само, як твій батько дивився на мене.

Ці слова засіли в ньому глибше, ніж він тоді хотів визнати. Порівняння з батьком, з тим, як батьки любили одне одного все спільне життя, попри всі труднощі, попри роки, попри втрату, — це порівняння важило значно більше, ніж проста материнська спостережливість.

Максим підвівся, підійшов ближче до вікна, дивлячись на порожню вулицю внизу, на темну крамницю через дорогу.

Він думав про страх, який тримав його в стриманості весь цей час, — страх, що близькість означає вразливість, що дозволити комусь стати настільки важливим означає ризикувати втратити контроль над власним життям, повторити той біль, який він пережив, коли втратив батька.

Але, дивлячись зараз на темну вітрину крамниці Соломії, він розумів — цей страх ставав дедалі менш переконливим порівняно з тим, що він відчував поруч із нею. Не втрата контролю, а щось інше — легкість, спокій, відчуття, що можна бути собою повністю, без потреби постійно тримати оборону.

Пан Богдан, його старий наставник, якось сказав йому — задовго до того, як Максим міг зрозуміти справжню глибину цих слів, — що найкращі будівлі будуються не тому, що архітектор боїться, що вони впадуть, а тому, що він вірить у міцність того, що створює.

Можливо, подумав Максим, те саме стосувалось і стосунків. Можливо, справжня близькість вимагала не уникнення ризику, а віри — в іншу людину, в себе, в те, що збудоване разом, крок за кроком, витримає випробування часом.

Він ще раз подивився на вітрину крамниці, а потім, ніби прийнявши якесь важливе для себе рішення, дістав телефон і написав коротке повідомлення:

"Не знаю, чи спите вже. Просто подумав про вас. Гарних снів, Соломіє."

Він тримав палець над кнопкою "надіслати" кілька довгих секунд, відчуваючи ту саму нерішучість, яка супроводжувала кожен його крок останнім часом, — а потім усе-таки натиснув, дозволяючи собі вперше за багато років зробити щось просто тому, що серце підказувало це зробити, без надмірних раціональних розрахунків.

Відповідь прийшла за кілька хвилин, коротка, тепла:

"Ще ні. І я теж думала про вас. На добраніч, Максиме."

Максим подивився на екран телефону з усмішкою, якої не міг стримати, — тією справжньою, відкритою усмішкою, яку зазвичай дозволяв собі тільки в найщиріші моменти.

Він зібрав креслення, вимкнув світло на другому поверсі й пішов додому крізь вечірню тишу Косова, відчуваючи, що щось важливе щойно змінилося — не зовні, не в роботі чи планах, а десь глибоко всередині, там, де він нарешті дозволив собі визнати те, що, здається, знав уже давно.