Розділ 9. Внутрішній жарт

Після суботнього візиту до пані Ганни щось між ними змінилось непомітно, але остаточно — так, як змінюється повітря перед першим справжнім осіннім днем, коли літня спека раптом поступається м'якшій прохолоді, і ніхто не може точно вказати момент переходу, але всі відчувають: щось інше тепер.

Максим почав заходити до крамниці частіше — не завжди з приводом, іноді просто на кілька хвилин, "перевірити, чи все гаразд", хоча Соля підозрювала, що справжньою причиною було просто бажання побачити її серед робочого дня. Вона, своєю чергою, ловила себе на тому, що виглядає у вікно частіше, ніж раніше, стежачи за рухом на протилежному боці вулиці, хоча раніше й не помічала цієї звички за собою.

Понеділок почався з несподіванки — Максим зайшов рано-вранці, ще до відкриття, тримаючи в руках два стаканчики кави.

— Подумав, вам не завадить, — сказав він, простягаючи один. — Бачив, як ви вчора допізна працювали над якимось великим замовленням.

— Весілля в суботу, — Соля взяла каву з вдячною усмішкою. — П'ятнадцять композицій, і наречена змінила побажання щодо кольорів двічі за тиждень.

— Тяжка доля флориста, — Максим спробував зобразити співчуття, хоча в очах виблискувала смішинка.

— Не смійтесь, — Соля погрозила пальцем, хоча сама не змогла стримати усмішки. — Одного разу спробуйте пояснити нареченій, чому "трохи інший відтінок рожевого" не існує в природі троянд у потрібній кількості за три дні до весілля.

— Звучить складніше за узгодження кошторису з міською радою, — Максим похитав головою з награним жахом.

— Значно складніше, — підтвердила вона серйозно. — Принаймні рада не змінює вимоги щодня о другій ночі повідомленням у месенджері.

Максим розсміявся — тим щирим сміхом, який Соля вже почала асоціювати винятково з моментами, коли він дозволяв собі повну невимушеність.

— Домовились, — сказав він, коли сміх стих. — Наступного разу, коли клієнт захоче змінити креслення в останній момент, буду знати, з ким порівнювати свої страждання.

Так народився їхній перший справжній внутрішній жарт — порівняння примх клієнтів, яке з того дня стало регулярною темою їхніх коротких ранкових зустрічей за кавою.

Ритуал усталився швидко й природно. Щоранку, приблизно о восьмій тридцять, Максим заходив із двома стаканчиками кави — іноді з "Файно", іноді, коли поспішав, просто з термосу, який тримав на об'єкті. Вони випивали каву разом, стоячи біля прилавка чи сидячи на низьких стільцях у підсобці, обмінюючись новинами дня, планами, короткими історіями про останні робочі курйози.

— Знаєте, що мене найбільше дратує в моїй роботі? — запитала Соля одного ранку, підрізаючи стебла свіжих гладіолусів. — Коли люди просять "щось універсальне", а потім критикують кожен варіант, який я пропоную.

— О, я знаю цей тип клієнтів, — Максим кивнув з розумінням. — У архітектурі це називається "хочу щось сучасне, але традиційне, мінімалістичне, але з деталями, і щоб виглядало дорого, але бюджет обмежений".

— Точно! — Соля розсміялась, впізнаючи знайому дилему. — У нас це "хочу яскраво, але не крикливо, багато квітів, але недорого, і щоб виглядало, ніби я витратила купу грошей, хоча насправді ні".

— Може, варто створити спільний список найбезглуздіших клієнтських побажань, — запропонував Максим напівжартома. — Публікувати щотижня, як рубрику в місцевій газеті.

— "Вісник абсурдних побажань Косова", — Соля підхопила ідею з награним ентузіазмом. — Будемо знаменитими на весь район.

— Точно розбагатіємо, — Максим підморгнув.

Цей маленький, дурнуватий жарт про "Вісник" прижився між ними, повертаючись щоразу, коли хтось із них стикався з особливо химерним клієнтським запитом. "Це точно варте нашого Вісника", — казала Соля, коли хтось із покупців вимагав неможливого поєднання кольорів. "Заголовок для наступного випуску", — відповідав Максим, розповідаючи про чергового замовника, який хотів "щось на кшталт Ейфелевої вежі, тільки маленьке і з дерева".

Одного ранку, коли осінній дощ загнав їх обох у крамницю раніше звичного часу, Максим приніс не тільки каву, а й невеликий пакунок.

— Що це? — Соля з цікавістю подивилась на пакунок, який він поклав на прилавок.

— Відкрийте, — сказав він, і в його очах промайнуло щось схоже на легку нервозність, ніби подарунок важив для нього більше, ніж проста дрібниця.

Соля розгорнула папір і виявила невелику дерев'яну фігурку — вирізьблену вручну квітку, схожу на тюльпан, з тонкими, майже реалістичними пелюстками.

— Знайшов у майстра, який робить різьблення для музею, — пояснив Максим, дивлячись на її реакцію з тим самим прихованим хвилюванням. — Подумав, що це буде доречно для крамниці. Квітка, яка ніколи не в'яне.

Соля тримала фігурку в руках, відчуваючи, як щось тепле стискає горло — цей жест, продуманий, особистий, символічний, зворушив її значно більше, ніж будь-який стандартний подарунок міг би.

— Максиме, це... — вона не одразу знайшла слова. — Дуже красиво. Дякую.

— Радий, що подобається, — він знизав плечима з тією скромністю, яка завжди приховувала глибину його почуттів. — Подумав, вона могла б стояти десь на прилавку. Нагадування, що деякі речі не потребують поливу чи особливої турботи, щоб залишатись прекрасними.

Соля поставила фігурку на видне місце біля каси, де могла бачити її щоранку, відкриваючи крамницю.

— Тепер у нас є офіційний символ "Вісника", — сказала вона, намагаючись розрядити зворушення легким жартом. — Дерев'яна квітка, яка не боїться жодних клієнтських примх.

— Точно, — Максим усміхнувся, і в цій усмішці була та ж сама теплота, яка з кожним днем ставала між ними дедалі природнішою, дедалі менш прихованою.

Тарас, який вже давно спостерігав за розвитком їхніх стосунків із доброзичливою цікавістю бригадира, що знав Максима достатньо довго, аби помічати зміни в його поведінці, одного разу не втримався від коментаря.

— Максиме Олеговичу, — сказав він якось під час обідньої перерви, коли вони сиділи на будматеріалах біля будинку Северинів, — ви усміхаєтесь частіше за останній місяць, ніж за весь минулий рік.