Розділ 8. Мамин сад

Субота настала швидше, ніж Соля очікувала — той самий день, коли, за словами Максима, у його мами був день народження. Рушник і серветки, куплені минулого тижня на ярмарку, вже лежали акуратно запаковані десь у нього вдома, чекаючи вручення. Але цього ранку, коли Максим зайшов до крамниці, у нього був інший клопіт.

— Соломіє, — сказав він трохи ніяково, тримаючи руки в кишенях робочої куртки, — можна попросити ще одну послугу?

— Звісно, — вона відклала ножиці, з якими саме підрізала стебла айстр. — Що потрібно?

— Квіти для мами, — Максим знизав плечима з тією обеззброюючою розгубленістю, яку Соля вже бачила на ярмарку. — Рушник і серветки — це добре, але свято без квітів якось неповно. А я знову не знаю, що обрати.

— Які квіти вона любить? — запитала Соля, вже подумки перебираючи варіанти.

— Чесно? Не знаю точно, — Максим зітхнув. — Знаю, що в неї великий сад, вона вирощує там купу всього. Але які саме квіти улюблені — цього ніколи не питав.

Соля усміхнулась, зауваживши в цьому зізнанні щось глибше за просту забудькуватість — типову чоловічу неувагу до деталей, які здавались другорядними, поки не ставали важливими.

— А чому б не піти й не подивитись самим, що росте в її саду? — запропонувала вона. — Це підкаже, які квіти вона справді любить, а не просто те, що я порекомендую наздогад.

Максим на мить завагався.

— Хочете сказати... піти зі мною до мами?

Питання повисло між ними з певною вагою — Соля розуміла, що це вже не просто прохання про професійну консультацію. Знайомство з матір'ю — крок, який означав значно більше, ніж звичайна допомога сусідці чи клієнту.

— Якщо це доречно, — сказала вона обережно. — Не хочу нав'язуватись.

— Ні-ні, — Максим похитав головою швидко, майже поспішно. — Було б... дуже добре. Мама, до речі, вже знає про вас. Питала минулого тижня, чому я так довго обирав подарунок і чому раптом розповідаю про якусь квіткарку з таким захопленням.

Соля відчула, як щоки теплішають.

— Що ви їй сказали?

— Правду, — Максим усміхнувся, і в цій усмішці була та сама стриманість, яка завжди приховувала більше, ніж показувала. — Що зустрів цікаву людину, з якою легко говорити.

— Тільки це? — вона не змогла втриматись від легкого підколу.

— Тільки це, — підтвердив він, хоча погляд затримався на ній трохи довше, ніж вимагали слова.

Будинок пані Ганни стояв на околиці міста, там, де вулиці поступово переходили у приватні садиби з великими городами й садами, а вигляд гір ставав ближчим, відкритішим, без міських будівель, що заступали панораму.

Сам будинок виявився невеликим, дерев'яним, з характерним для Гуцульщини різьбленим ганком — очевидно, старим, збудованим ще кілька десятиліть тому, але доглянутим, з новою покрівлею й акуратно пофарбованими віконницями.

Але справжнім дивом виявився сад.

Він розкинувся позаду будинку — не просто город з овочами, а справжній квітник, продуманий з тією любов'ю, яку могла вкласти тільки людина, для якої це не просто хобі, а частина душі. Троянди різних кольорів вилися вздовж дерев'яного паркану, півонії ще доцвітали останніми бутонами літа, жоржини щойно почали розкриватись, готуючись до осіннього піку цвітіння, а вздовж стежки росли невисокі кущі лаванди, наповнюючи повітря тим самим заспокійливим ароматом, про який писала бабуся Ярослава у своєму записнику.

— Це... вражаюче, — Соля зупинилась на порозі саду, не в змозі одразу знайти інші слова.

— Мама завжди казала, що квіти — це її спосіб розмовляти з світом, — Максим стояв поруч, спостерігаючи за її реакцією з ледь помітною гордістю. — Особливо після смерті батька. Каже, коли доглядаєш за садом, легше справлятись із важкими думками.

Соля розуміла це відчуття надто добре — те саме, що вона переживала щоранку в крамниці, серед квітів, які потребували уваги й турботи, відволікаючи від власних сумних думок простою фізичною роботою.

— Максимку! — почувся теплий голос з боку будинку, і за мить на порозі з'явилась жінка років шістдесяти, невисока, з добрими зморшками навколо очей і тим самим стриманим типом краси, який Соля вже впізнавала в рисах її сина. — А я думала, ти вже не приїдеш сьогодні.

— Мамо, — Максим підійшов, обійняв її коротко, але тепло. — Обіцяв же. Познайомся, це Соломія, про яку я розповідав.

Пані Ганна перевела уважний, проникливий погляд на Солю, і на мить дівчина відчула ту саму ніяковість, яку відчувають усі, кого вперше представляють батькам когось важливого — навіть якщо офіційно вони з Максимом ще ніщо одне для одного не оголошували.

— Соломія, — повторила пані Ганна, простягаючи руку для привітання, і в її голосі прозвучало щире тепло, без жодної підозрілої настороженості, якої Соля побоювалась. — Дуже приємно нарешті познайомитись особисто. Максим стільки про вас розповідав, що я вже почала думати, чи не варто самій навідатись до вашої крамниці.

— Будь ласка, заходьте коли завгодно, — Соля усміхнулась, відчуваючи, як напруження поступово відпускає. — Завжди рада гостям.

— Обов'язково скористаюсь запрошенням, — пані Ганна кивнула схвально, а потім перевела погляд на сина з тим самим лукавим виразом, який Соля вже бачила в Оксани й Тараса. — Ну що, показуватимеш Соломії сад, чи так і будемо стояти на порозі?

Максим трохи ніяково прокашлявся, і Соля вперше побачила його справді збентеженим — не тим професійним, стриманим збентеженням, яке іноді проривалось крізь звичну незворушність, а справжнім, майже хлоп'ячим, викликаним материнським лукавим поглядом.

— Ходімо, покажу сад детальніше, — сказав він, беручи Солю за лікоть легким, майже невагомим дотиком, який усе одно змусив її серце битися швидше.

Вони гуляли садом більше години, поки пані Ганна поралась на кухні, готуючи святковий обід. Соля роздивлялась квіти з професійним інтересом, іноді зупиняючись, щоб детальніше оглянути якийсь особливо гарний сорт троянд чи цікаву комбінацію кольорів у клумбі з жоржинами.

— Ось ці, — сказала вона нарешті, зупиняючись біля кущів яскраво-рожевих півоній, які, хоч уже й доцвітали, все ще зберігали залишки пишного цвітіння. — Бачите, як вона їх доглядає? Ці квіти вимагають особливої уваги — специфічний ґрунт, регулярна обрізка, захист від морозів узимку. Якщо хтось вирощує півонії з такою пишністю, значить, це справді улюблені квіти.