Розділ 4. Старий будинок

Субота видалась дощовою — той дрібний, набридливий дощ, який у Косові міг тривати годинами, не переростаючи в справжню зливу, але й не даючи жодного шансу на сухий одяг. Соля прокинулась під його рівномірний шум по даху і подумала, що клієнтів сьогодні буде небагато — люди в такий день воліють сидіти вдома, а не думати про букети.

Вона помилилась лише частково. До обіду завітало кілька постійних відвідувачів, включно з пані Кравчук, яка забігла по невеликий букет “просто так, для гарного настрою”, і молодий чоловік, що купував квіти для матері на день народження, розгублено тримаючи парасольку однією рукою й гаманець іншою.

Але о другій дня дощ посилився настільки, що вулиця спорожніла повністю. Навіть будівельники в будинку Северинів, здається, перенесли роботу всередину — гуркіт молотків, який зазвичай долинав ззовні, тепер чувся глухіше, приглушено, немов з-під землі.

Соля скористалась затишшям, щоб перебрати запаси — оновити воду у відрах, підрізати стебла, викинути квіти, які вже почали в’янути. Робота монотонна, майже медитативна, під яку добре думалось про геть сторонні речі.

Думки, звісно, поверталися до четверга. До кави, до сміху, до тієї фрази про батька, яку Максим сказав і одразу пожалкував.

Вона не бачила його відтоді — п’ятниця й субота минули без коротких зустрічей через вулицю, без випадкових перетинань біля крамниці. Можливо, він був зайнятий внутрішніми роботами, про які розповідав. А можливо, просто уникав її — після такої відвертості про батька це було б цілком зрозуміло.

Соля здивувалась, наскільки сильно її зачепила ця відсутність. Ніби чогось бракувало в звичному ритмі дня — короткого вітання через дорогу, погляду, який вона ловила краєм ока, працюючи біля вітрини.

Дурниці, сказала вона собі, підрізаючи чергове стебло. Просто звикла до нового елементу пейзажу. Це минеться.

Близько третьої дощ раптом припинився так само різко, як і почався — небо трохи прояснилось, хоча хмари над горами обіцяли ще один заряд опадів найближчим часом. Соля вирішила скористатись паузою й пробігтись до пошти — треба було відправити посилку з засушеними квітами замовниці з Львова, яка колекціонувала гербарії.

Дорога до пошти пролягала повз будинок Северинів, і саме тоді, проходячи повз відчинені навстіж головні двері — вочевидь, для провітрювання після дощу, — Соля почула знайомий голос, який щось пояснював комусь усередині.

Вона зупинилась мимоволі, зазираючи крізь прочинені двері. Всередині, серед риштування й будівельного пилу, стояв Максим, схилившись над столом, розкладеним прямо на підлозі, де лежали старі креслення — пожовклі, з витонченими рукописними позначками, які, вочевидь, належали ще оригінальним будівничим будинку.

— Дивись, — говорив він молодому робітнику, що стояв поруч, — оригінальна конструкція даху була складнішою, ніж те, що ми зараз відновлюємо. Ось тут, бачиш ці позначки? Це система вентиляції горища, яку хтось замурував ще в радянські часи, коли робили комунальні квартири.

— І що, будемо відновлювати саме так, як було? — запитав робітник, роздивляючись креслення з не меншою цікавістю.

— По можливості, — Максим кивнув. — Це ж не просто ремонт. Ми повертаємо будинку його справжню душу, а не просто латаємо дірки.

Соля стояла біля дверей, не наважуючись увійти, але й не в змозі відірватися. Вона бачила Максима таким, яким ще ніколи не бачила — повністю зануреним у справу, з тим самим прихованим ентузіазмом, який прориваючись, робив його обличчя іншим: молодшим, живішим, вільним від тієї стриманості, з якою він тримався у звичайних розмовах.

— Соломіє?

Вона здригнулась — Максим підняв погляд і помітив її біля входу. На його обличчі промайнуло здивування, а потім щось схоже на радість, яку він одразу спробував приховати за звичною стриманістю.

— Перепрошую, — вона зробила крок назад, ніби вибачаючись за вторгнення. — Двері були відчинені, я просто… почула голос і зупинилась.

— Заходьте, — Максим махнув рукою, запрошуючи, і в цьому жесті не було жодної формальності — щира зацікавленість, щоб показати те, чим він займався. — Хочете подивитись?

Соля завагалась лише на мить, а потім переступила поріг — обережно, наче боялась порушити щось важливе своєю присутністю в цьому просторі, який досі здавався їй чужим, забороненим, частиною чужого світу через дорогу.

Всередині будинок виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла, дивлячись на риштування ззовні. Високі стелі з ліпниною, збереженою частково, незважаючи на десятиліття занедбаності. Дерев’яні сходи, що вели на другий поверх, — старі, зі слідами кількох шарів фарби, які тепер шліфували до природного кольору деревини. Запах тирси, вапна, старого дерева — суміш, яка мала б бути неприємною, але чомусь здавалась Солі теплою, живою.

— Обережно тут, — Максим указав на ділянку підлоги, де ще не завершили ремонт. — Дошки не всюди надійні.

Робітник, з яким він щойно розмовляв, кивнув їм обом і пішов у глиб будинку, залишивши їх наодинці серед креслень і будівельного приладдя.

— Тут гарно, — сказала Соля тихо, роздивляючись простір навколо. — Навіть зараз, посеред ремонту.

— Зачекайте, поки побачите, як виглядатиме готовий результат, — Максим підійшов ближче, вказуючи на високі вікна, які виходили на вулицю — саме на її крамницю, помітила вона з несподіваним трепетом. — Тут плануємо велику виставкову залу. Природне освітлення з обох боків, якщо прибрати оці перегородки, які поставили в радянські часи.

— Значить, звідси видно мою крамницю? — вона підійшла до вікна, дивлячись на протилежний бік вулиці, де за вивіскою “Квіти Гринчук” ховались тюльпани й троянди, яких вона не бачила з цього ракурсу ніколи.

— Кожного ранку, — сказав Максим, і в голосі прозвучало щось, що змусило її обернутись. Він стояв поруч, дивлячись не на вулицю, а на неї, з виразом, який вона не могла до кінця розшифрувати — суміш ніяковості й чогось теплішого, глибшого.

Кілька секунд вони мовчали, і Соля відчула, як повітря між ними стає густішим, наповненим тим особливим напруженням, яке виникає, коли двоє людей раптом усвідомлюють близькість одне одного — не фізичну навіть, а якусь іншу, глибшу.