Розділ 3. Кава на двох

Кав’ярня Оксани звалась просто — “Файно”, без зайвих претензій на вишуканість, і саме тому Соля любила туди заходити. Дерев’яні столи, вицвілі від сонця фіранки, запах свіжозмеленої кави, що змішувався з ароматом випічки — усе тут дихало тим самим спокоєм, що й крамниця навпроти.

Вона зайшла в четвер, як робила щотижня, коли видавалась вільна година між ранковими й обідніми клієнтами. Оксана саме протирала прилавок, наспівуючи щось під ніс, і, побачивши подругу, широко усміхнулась.

— О, диви хто прийшов. Думала, ти сьогодні пропустиш нашу каву — бачила, у тебе весь ранок хтось товпився.

— Замовлення на весілля, — Соля сіла за звичний столик біля вікна. — П’ятнадцять композицій. Ледь встигла.

— То тим більше заслужила відпочинок, — Оксана поставила перед нею чашку без питання, що замовляти — знала звичний вибір подруги напам’ять. Капучино, трохи кориці зверху. — Розказуй, як там наш архітектор.

— Оксано.

— Що? Питаю по-сусідськи, — подруга сіла навпроти, тримаючи власну чашку обома руками. — Сітка ще стоїть, пилу немає, клієнти повертаються. Це ж прогрес.

— Це прогрес у роботі будівельників, — Соля сьорбнула каву, намагаючись звучати незворушно. — Не бачу, до чого тут я особисто.

— Ти особисто щоразу червонієш, коли я згадую його ім’я, — Оксана посміхнулась, і в цій усмішці не було ні краплі злості, тільки щире, майже материнське зацікавлення. — Соло, я тебе десять років знаю. З першого класу. Я бачила, як ти червонієш через Дениса, і бачу, як ти зараз червонієш через цього.

Ім’я Дениса впало між ними, як камінь у тиху воду. Соля відчула, як усмішка на її обличчі трохи застигає.

— Це різні речі, — сказала вона тихіше.

Оксана одразу пом’якшила тон, простягнула руку через стіл і торкнулась Солиної долоні.

— Вибач. Не хотіла зачепити.

— Все гаразд, — Соля похитала головою, хоча в грудях щось стислося на коротку мить, як завжди, коли спливало те ім’я. — Просто… я не хочу знову поспішати. Не хочу знову помилитись так, як тоді.

— Ніхто не каже поспішати, — Оксана забрала руку, дивлячись на подругу з тією уважністю, яка з’являлась у неї тільки в серйозні моменти. — Я кажу — дозволь собі просто… подивитись. Без зобов’язань. Без обіцянок. Просто подивитись, чи цікаво тобі з ним говорити.

— Мені й так з ним доводиться говорити. Щодня. Через будівництво.

— Про пил і графіки робіт, — Оксана закотила очі. — Я про інше. Спробуй поговорити з ним не як із сусідом-будівельником, а як із людиною. Дізнайся, який він насправді, поза кресленнями й рулетками.

Соля мовчала, розмішуючи каву, хоч розмішувати вже давно було нічого.

— І як ти собі це уявляєш? — запитала вона нарешті. — Підійти й сказати: “Максиме, розкажіть мені про себе, будь ласка, бо моя подруга наполягає”?

— Не обов’язково так буквально, — Оксана засміялась. — Але, наприклад… запроси його на каву. Тут, у мене. Скажи, що хочеш подякувати за сітку й прибирання по-людськи, а не просто кивком через вулицю.

— Це виглядатиме дивно.

— Це виглядатиме нормально, — Оксана підняла брову. — Люди так роблять. Дякують за допомогу кавою. Це навіть не зобов’язує ні до чого.

Соля глянула у вікно кав’ярні, звідки виднівся шматочок вулиці, що вела до ринку. Десь там, за два квартали, зараз, мабуть, тривала звична метушня будівництва — молотки, крики бригадирів, риштування, яке поступово знімало з будинку Северинів десятиліття занедбаності.

— Подумаю, — сказала вона нарешті, і Оксана переможно всміхнулась, наче це “подумаю” вже було майже згодою.

Думала вона довше, ніж збиралась.

Увесь четвер, обслуговуючи клієнтів, вона ловила себе на тому, що подумки формулює запрошення — і одразу відкидає його як недоречне. То здавалось надто прямим, то надто байдужим, то взагалі непотрібним — зрештою, вони й так бачились щодня, обмінювались короткими фразами про графік робіт, іноді усмішками через вулицю. Навіщо ускладнювати це чимось більшим?

Але думка не відпускала. І в п’ятницю, коли Максим о обіді зайшов до крамниці — не з проблемою цього разу, а просто повідомити, що наступного тижня частину робіт перенесуть на задній двір будинку, тож із боку крамниці стане тихіше, — Соля раптом почула власний голос, який промовляв слова, підготовані ще вчора.

— До речі, — сказала вона, коли він уже збирався йти, — хотіла подякувати. За сітку, за прибирання минулого тижня. Якщо маєте час — може, кава? У Оксани, тут за два квартали.

Максим зупинився, і на мить в його очах промайнуло щось схоже на здивування — легке, майже приховане.

— Кава, — повторив він, ніби перевіряючи слово на смак. — Було б добре. Коли зручно?

— Сьогодні о четвертій? У мене якраз затишшя між клієнтами.

— Домовились, — він кивнув, і Соля побачила, як куточки його губ піднялись у тій самій стриманій, але справжній усмішці, яку вона вже почала впізнавати. — О четвертій.

Він пішов, а вона залишилась стояти за прилавком, дивуючись власній сміливості — і водночас відчуваючи легкий укол паніки. Що вона щойно зробила? Запросила малознайомого чоловіка на каву, наче це найзвичайніша річ на світі?

Може, для когось так і було б. Але не для неї — не після Дениса, не після того, як вона два роки намагалась переконати себе, що обережність — це не слабкість, а мудрість.

О четвертій вона зачинила крамницю на годину, повісивши на двері табличку “Повернусь о 17:00”, і пішла до “Файно”, де Оксана вже накрила їм столик у кутку — той самий, з видом на вулицю, але трохи осторонь від решти відвідувачів.