Розділ 2. Пил над трояндами

Ранок другого тижня почався не з дзвіночка, а з чхання.

Соля прокинулась, підійшла до вітрини й одразу відчула на язику той специфічний присмак — цементного пилу, який осідав у горлі раніше, ніж вона встигала його побачити. Провела пальцем по прилавку — сірий слід залишився на шкірі, наче хтось присипав борошном усю крамницю, поки вона спала.

За вікном будинок Северинів утратив ще одну частину даху. Стара черепиця лежала купою у дворі, і вітер — легкий, але вперте — розносив дрібну сірувату пилюку по всій вулиці, аж до самих дверей “Квітів Гринчук”.

Вона зітхнула, дістала ганчірку і взялася протирати прилавок, полиці, вазони — все, до чого пил міг дотягнутися за ніч. Робота, яка не входила в її щоденний ритуал і забирала щонайменше двадцять хвилин, які вона мала б витратити на щось інше.

О пів на дев’яту прийшла перша клієнтка — молода жінка, яка хотіла букет на день народження доньки. Вона зайшла, чхнула одразу на порозі, і зморщила ніс.

— У вас тут завжди так? — запитала вона, роздивляючись сірий наліт на листі папороті у вазоні біля входу.

— Ремонт навпроти, — Соля намагалась звучати спокійно, хоча роздратування вже назрівало десь усередині. — На жаль, тимчасово.

— Тимчасово скільки? Бо я збиралась замовляти у вас регулярно, але якщо тут завжди так курно…

— Два місяці, — сказала Соля, і сама почула, як голос трохи затвердів. — Максимум.

Жінка скривилась, але замовлення все ж зробила — букет із гербер і хризантем, — і пішла, кинувши наостанок погляд на риштування через дорогу, ніби подумки записуючи собі: сюди варто заходити з обережністю.

Соля провела її поглядом і відчула, як щось усередині стискається. Два місяці. Дві клієнтки за ранок замість звичних п’яти. Пил на кожному листочку, на кожній пелюстці, яку вона мусила протирати вологою ганчіркою, перш ніж виставити на вітрину.

Домовленість про тихі роботи до десятої, здається, ще діяла — молотки мовчали. Але пилу від демонтажу даху жоден графік не міг зупинити.

О дванадцятій вона не витримала.

Пересікла вулицю рішучим кроком, обходячи купи будматеріалів, і зупинилась біля входу в будинок Северинів, де двоє робітників саме виносили мішки зі старим сміттям.

— Максима можна побачити? — запитала вона в того, хто виглядав молодшим.

— Тарасе! — гукнув хлопець кудись у глиб будинку. — Тут до Максима Олеговича!

За хвилину з дверей вийшов чоловік середніх років, кремезний, із сивуватою бородою і руками, які явно знали, що таке важка робота. Він витер долоні об штани і подивився на Солю з цікавістю, змішаною з легкою усмішкою.

— Ви, певно, та сама квіткарка навпроти, — сказав він. — Тарас, бригадир. Максим на другому поверсі, зараз покличу.

Він зник у будинку, і Соля почула, як він щось гукає нагору — щось про “ту саму панночку з квітами” і “терміново”. Вона відчула, як щоки трохи паленіють від такого формулювання.

За кілька хвилин на порозі з’явився Максим — у робочих рукавицях, з плямою вапна на щоці, з виразом обличчя людини, яку відірвали від чогось важливого.

— Соломіє, — він швидко зняв рукавицю, ніби це могло якось виправити ситуацію. — Щось трапилось?

— Так, трапилось, — вона не збиралась пом’якшувати тон. — Ваша демонтажна пилюка вкриває мою крамницю щоранку. Клієнтка щойно пішла, обіцяючи не повертатися, поки ви не закінчите. Домовленість про графік стосувалась шуму, а не пилу — і чесно кажучи, пил зараз гірша проблема.

Максим на мить завагався, і Соля побачила, як щось у його обличчі змінюється — не роздратування, а щось схоже на визнання провини.

— Ви праві, — сказав він просто. — Я мав це передбачити ще на початку. Демонтаж даху завжди дає багато пилу, а вітер дме саме у ваш бік.

— І що тепер? — вона не очікувала такої швидкої згоди, і це трохи вибило її з колії підготовленого обурення.

— Дайте мені день, — сказав він. — Поставимо захисну сітку з вашого боку будівлі. Це не вирішить проблему повністю, але зменшить її суттєво.

— День? — Соля скептично підняла брову. — А клієнти, які приходять сьогодні?

Максим на секунду задумався, дивлячись повз неї на крамницю.

— Можу дати вам кількох робітників на годину — приберуть весь пил зовні, помиють тротуар і вітрину. Це не компенсує втрачених клієнтів, але хоч трохи допоможе.

Соля не очікувала такої пропозиції. Вона готувалась до суперечки, до виправдань, до типової відповіді “ми зробимо все можливе” без жодних конкретних дій — а натомість отримала практичне рішення протягом тридцяти секунд розмови.

— Було б… — вона підбирала слово, — дуже доречно. Дякую.

— Дам вказівку зараз же, — Максим кивнув, уже розвертаючись, але зупинився. — І ще, Соломіє. Якщо буде занадто — просто приходьте і кажіть прямо, як зараз. Не потрібно терпіти мовчки, а потім злитися здалеку.

Це зауваження чомусь зачепило її сильніше, ніж мало б. Вона звикла саме так — терпіти мовчки, накопичувати роздратування, аж поки воно не вибухало десь у зовсім невідповідний момент. Те, що малознайома людина помітила це за один тиждень спілкування, здалося їй одночасно неприємним і… приємним. Хтось звернув увагу.

— Спробую пам’ятати, — сказала вона, і в голосі проступила легка усмішка, попри роздратування, яке ще не зовсім вивітрилось.

— Буду вдячний, — Максим теж усміхнувся, коротко, і повернувся до будинку, гукаючи щось Тарасу про сітку й робітників для прибирання.

Соля пішла назад до крамниці, відчуваючи, як роздратування поступово змінюється чимось іншим — не симпатією ще, але вже й не тим глухим обуренням, з яким вона переходила вулицю двадцять хвилин тому.

Робітники прийшли за годину — двоє молодих хлопців із відрами й ганчірками, вимили вітрину, тротуар, навіть протерли листя фікуса, що стояв біля входу. Соля спостерігала за ними, стоячи за прилавком, і думала про те, наскільки Максим виявився не таким, яким здавався в перший день.

Тоді, за конфліктом через квіти для пані Кравчук, він виглядав людиною, яка розв’язує проблеми найкоротшим шляхом, не особливо переймаючись, кого зачепить по дорозі. Тепер вона бачила іншу сторону — того, хто справді слухає, коли йому кажуть про проблему, і реагує швидко, без зайвих виправдань.