(20.03.20) Глава 9. З чистого листа?

ᕦ~•°•~ᕤ

Теперішній час

Я забувала його чотири роки. Клопітко стирала з пам'яті, як зайвий штрих, вирізала зі спогадів, як непотрібну деталь , і коли здалося, що справді забула хто він, наштовхнулася на нього одразу, як вийшла з вокзалу. За що ж ти, доле, мене так не любиш? Адже знаєш, що не забула. Знаєш, що болить мені. Знаєш, що на моєму серці написано лише його ім'я... 

Яка іронія. Я ж загадала бажання, коли падав мій кулончик, а воно ніяк не хоче збуватися. Напевно, це через те, що він не справжня зірка. Фальшивка... 

Не можу забути його образ... Не можу отак взяти і викреслити з думок. Не можу... 

Мені пече всередині, коли дивлюся в медово-горіхового кольору очі, і пече, коли не дивлюся. До нестями прагну побачити його і доторкнутися до нього, та як тільки піднімаю погляд і помічаю його фігуру, хочу тікати і ховатися. Що зі мною? Чому прагну до того, хто приніс мені стільки болю? Чому всередині так колотить, коли знову зустрілася з ним віч на віч?  

Я поважаю В'ячеслава і його рішення, прийняте тоді. Сподіваюся, зараз він вже одружений. Став коханим чоловіком і люблячим батьком. Він завдав мені стільки страждань, але я вдячна йому за дитинство і приємні спогади. І саме через цю повагу не буду знову вриватися в його життя і робити ще гірше.  

Важко видихаю і, стиснувши ручку валізи, проходжу мимо нього. Вдихаю повітря... О Боже! Він навіть парфуми використовує ті самі, що і чотири роки тому! Потрібно стримати сльози, не дозволити їм взяти верх.  

Здається, він залишився вже позаду. Дозволяю собі спокійно видихнути, та враз такі рідні і водночас такі чужі руки обхоплюють мене ззаду. Застигаю і відчуваю, як гаряче його дихання обпікає вухо. По моєму тілі проходить тремтіння і я не можу стримати болісного стогону. 

–Олено...– видихає, ніби йому не вистачає повітря. Навіщо ти мучиш і мене і себе цими словами? Чому просто не проігнорував мене? Заради всього приємного, що було між нами, міг би й пройти. –Олено... 

–Ви помилилися. Відпустіть мене...– голосно вимагаю, та звук зводиться до тихого шепоту.  

–Не бреши мені. За шістнадцять років, що я тебе знаю, я навчився відчувати, коли ти брешеш. Я знаю, що це ти. Знаю. 

–Ну і що? Що це дає? Абсолютно нічого...– відповідаю сама собі. –В'ячеславе, будь ласка, не ускладнюй. Я пам'ятаю нашу дружбу. Заради світлих спогадів, пусти.  

–Ні!– ще міцніше стискає мене в свої обійми. Противлюся, та свідомість кричить: " Тримай мене. Ні в якому разі не відпускай!" –Я знаю, що ти не кохаєш мене і ніколи не кохала, та, будь ласка, дай мені шанс. Я не можу без тебе...– що він таке говорить?! Не кохала?! Звідки він таке взяв?! З чого зробив такі висновки?!  

–Що ти...– хочу запитати про це, та він мене перебиває: 

–Ці чотири роки для мене були пеклом! Я не хотів тебе турбувати, бо знав, що ти вважаєш мене просто другом, знав, що кохаєш іншого. Та я зрозумів, що не можу без тебе. Будь ласка, Оленко, дай мені шанс...  

–Не кохала? Іншого? Та звідки ти таке взяв?! Я любила тебе всім серцем, всією душею. Я кохала тебе, але прийняла твоє рішення, бо хотіла, щоб ти був щасливим, навіть якщо це буде з іншою. З тією, яку ти тоді так покохав...  

– Що ти таке говориш?! Я полюбив тебе ще тоді, коли ти з такою впевненістю і впертістю сіла за мій велосипед. З того часу і до тепер я завжди думав лише про тебе і ні про кого іншого думати не міг. Яка інша? В мене крім тебе нікого не було... 

–Не було? А з чого ти взяв, що в мене інший був?– повертаюся до нього обличчям.  

–Мені Ната сказала... Сказала, що ти розповіла їй, що кохаєш іншого і хочеш розійтися зі мною, та не знаєш, як мені сказати. Я подумав, що маю перший запропонувати розійтися, щоб не ставити тебе в незручне становище. Ти легко погодилася... 

–Лише через те, що думала, що ти покохав іншу. Мені Ната сказала...– тихо видихаю. А ще подругою називалася... Навіщо я її тоді захищала від Данка? Хто б подумав. 

–Виходить, ні я, ні ти нікого іншого не мали? Тоді давай почнемо спочатку, з чистого листа. Я кохаю тебе і в твоїх очах бачу те ж саме,– Слава обхопив моє обличчя своїми гарячими долонями. –Сама доля нас зіштовхнула. Сьогодні я весь день мав сидіти вдома, та раптово відчув, що мене потягнуло до вокзалу і тут зустрів тебе. Будь ласка, Оленко, я не можу без тебе... 

–Пробач, та я вже поставила крапку у наших відносинах. Це буде занадто боляче... Дай мені просто піти,– відштовхуюся і розвертаюсь. 

–Не вийде! Скільки б разів ти не ставила крапку, я щоразу буду домальовувати до неї ще дві... Оленко... 

–Я подумаю...– справді не знаю, чого  хочу. Я кохаю його і у мене є можливість бути з ним. Що ж мені не дає?  

Дивлюся, як мій автобус від'їжджає. Прийдеться шукати інший. 

–Давай зустрінемося сьогодні ввечері біля парку. Там і оголосиш своє рішення і я прийму його, яким би воно не було. 

–Добре,– кидаю В'ячеславові і помалу віддаляюся, залишаючи його одного позаду.