(19.03.20) Глава 8. Не мій

ᕦ~•°•~ᕤ

4 роки тому

Мені вже вісімнадцять. Вісімнадцять років! Розумієте?! А я, здається, ще ні...  

Тепер я доросла особистість і перед мною відкриваються стільки шляхів, стільки можливостей. Та водночас це страшно... Страшно, що не зможу знайти золоту середину і перебільшу з чимось чи навпаки, проігнорую щось дійсно важливе. Напевно, цей страх присутній у кожного, хто ступає на сходинку під назвою "Доросле життя". І це нормально! Та в мене є любляча сім'я, хороші вірні друзі і коханий хлопець, який завжди мене підтримає. І це випробовування стає мені зовсім не страшним.  

Одягаюся і збираюся на зустріч з В'ячеславом. Можливості  бачитися стали для нас справжніми діамантами. Такими рідкісними, але по-справжньому цінними. Поправляю свій улюблений кулончик у формі зірочки. Здається, готова. Вкотре зустрічаємося, а я хвилююся ніби вперше маю зізнаватися йому в коханні. Та з ним так добре... Коли ми дивимося якийсь фільм разом, коли руки його ніжно мене обвивають, ба навіть коли ми просто говоримо, я забуваю про все і всіх. У світі існуємо лише ми вдвох і більше нікого. Тільки я і він... 

Телефон задзеленчав, показуючи нове повідомлення. Це від Слави?! Кидаюся до гаджета і засмучено скривлююся. Ната написала... Цікаво, що саме. Заходжу в нашу з нею переписку і завмираю...  

Ні! Він не може так вчинити! Це підлий наклеп! Брехня! Він би повідомив мені, якби покохав іншу! Навіщо Ната оббріхує В'ячеслава?! Не соромно їй?!  

Присідаю на стілець і знову прочитую повідомлення: 

"Оленко, я знаю, що ти мені не повіриш, але дочитай до кінця! Я бачила Славка з якоюсь іншою дівчиною. Вони так мило воркували, обіймалися і ледве не цілувалися. Я знаю, що ти його дуже любиш і довіряєш, та не дозволяй замилювати собі очі!" 

Закриваю лице долонями і глибоко вдихаю. Потрібно заспокоїтися... Не варто сприймати всерйоз те, що на 98 % може бути брехнею. Я знаю Славу. Він би ніколи такого не зробив! І я вірю йому, тому зараз же зустрінуся з ним.  

Зачиняю будинок і йду в кафе. Проходжу повз закинутої території і сумно дивлюся на неї. Її відкупили, дерева і кущі вирубали, а на їх місці почали будувати будинок.  

Як шкода. Скільки спогадів зв'язаних в мене з цим нашим таємним місцем, скільки радості, скільки мрій. Я так нікому про нього і не розказала. 

Заходжу в кафе. В'ячеслав вже мене чекає. Як я люблю його пунктуальність...  

–Привіт,– підходжу ближче і сідаю за столик. Зустрічаюся з його серйозним поглядом з нотками жалю, і щось всередині завмирає.  

–Олено,– переходить одразу до теми і я розгублено дивлюся на нього. –Нам потрібно розійтися...  

Його слова для мене як грім серед ясного неба. Здається, що мене раптово хтось проштрикнув ножем. Отже, Ната писала правду... Все ж таки в нього є інша...  

До горла підходить згусток, живіт здавлює невидимим вузлом, до очей підходять сльози. Стискаю кулаки і до крові прикушую губу.  

–Причина,– здавлено вимагаю, хоча і сама її добре знаю... Інша... 

–Ти прекрасно її розумієш. Це неправильно. Ми не можемо бути разом,– пояснює і на мить мені здається, що в його очах з'являється такий жаль, біль і розчарування. Чому ж ти засмучений, милий? Іди до своєї нової коханої, я не триматиму тебе...  

–Я зрозуміла... Хочу сказати, ти завжди був мені найкращим другом. Я від всього серця бажаю тобі добра і хочу, щоб ти був щасливим... Бережи себе. Сподіваюся, ти знайдеш справжнє своє кохання,– піднімаюся і йду першою... За що ж ти так зі мною? Я ж кохала тебе всім серцем. Я ж думала про тебе щохвилини. Я ж бачила тебе в снах і в найзаповітніших мріях... Та я розумію тебе... Серцю не накажеш... Тому навіть після цього досі люблю тебе. І якщо прибіжиш з вибаченнями, пробачу...  

Ховаюся за ріг будинку і притуляюся до холодної стіни. Здається, я вже сама така. По щоках струмком течуть сльози. Торкаюся  пальцями до кулончика зірочки, що здобула тої прекрасної ночі і підношу до своїх губ. На ньому залишається слід від червоної помади... Прости... Я вже не зможу бути йому ні коханою, ні подругою. Зриваю кулончик з шиї і він, ніби падаюча зірка, летить на землю. Закриваю очі і загадую бажання. Хочу  забути його... Будь ласка. Не хочу і не зможу бачити його з іншою. Поїду вчитися за кордон... Пробач, В'ячеславе... Я ж справді сподіваюся, що ти будеш щасливим.