(18.03.20) Глава 7. Я тебе...

ᕦ~•°•~ᕤ

6 років тому

Готуюся до ЗНО... Весь мій час займає підготовка. Здається, я вже переїхала жити у підручники і зошити. Ну нічого, коли все це закінчиться, я відірвуся на повну!  

А ще сумую за В'ячеславом... Цікаво, чим він зайнятий і про що думає. Згадує мене чи забув?

  Ми дружимо вже десять років. Десять! І вже багато років він для мене не просто друг. Мої почуття вийшли з-під контролю, ніби вода прорвала дамбу, і я почала тонути в них. Я більше так не можу! Не можу їх ховати у собі за дружньою усмішкою. Я скажу йому... Зізнаюся, що кохаю, що хочу вважати його не просто другом, а своїм хлопцем. Дуже хочу, але до нестями боюся його реакції, його відповіді, боюся, що втрачу його прихильність.  

Я довго думала про це, прокручуючи в голові різні варіанти, і тепер я готова йому зізнатися. Сьогодні все вирішиться. Я або назавжди його втрачу, або його отримаю. Іншого варіанту немає... 

Закриваю підручники і відкладаю їх вбік. Ретельно підбираю свій одяг і переодягаюся.  
Ми вирішили зустрітися через годину у нашому таємному місці. Роблю легкий природній макіяж і відчуваю, як трусяться руки... Фух, треба заспокоїтися. Присідаю на стільчик і роблю декілька глибоких видихів. Після підстрибую і, виваливши все із шкатулки, знаходжу кулончик у формі зірочки. Одягаю. Зачиняю будинок і йду до закинутої території. Він вже тут... Спокійно, головне – не панікуй! Підходжу ближче.  

–Привіт, Оленко,– вітається і, як ні в чому не бувало, усміхається.  

–Привіт... – моя впевненість тане, немов сніг влітку як тільки погляд зустрічається з його медово-горіхового кольору очима.  

–Ти так раптово мене покликала. Хотіла сказати щось важливе? 

–Я... Не те щоб... – щось бурмочу і Слава підходить ближче, аби краще почути. Від такої близькості я починаю пекти раків і ніби задихаюся. Може, не казати? –Я покликала тебе, бо... Я не... 

Годі! Я прийшла сюди, щоб зізнатися! Олено Мицко, візьми себе в руки! 

–Я покликала тебе сюди не просто так... Ми знаємо один одного вже дуже давно. Десять років! Ми знайомі з тобою цілих десять років! І стільки ж ми з тобою називаємося друзями. Та я давно зрозуміла, що ти мені не просто друг! Я зрозуміла це ще тоді, коли ми дивилися на зірки, коли ти читав мої твори, коли поліз захищати мене від Данка або ж коли вперше показував мені це місце! Вже тоді я знала, що ти для мене щось набагато більше! В'ячеславе!– піднімаю очі і натикаюсь на його обличчя. Наші носи торкаються один одного. Він свердлить мене своїм гострим, якимось гіпнотичним поглядом і я не можу відвести очей. –Я тебе... 

Не доказую, бо гарячі його губи різко впиваються в мої. Від здивування і несподіванки завмираю, та потім закриваю очі і пальцями занурююся в його густе русяве волосся. Ноги підкошуються, серце немов навіжене калатає... Сьогодні я керуюся ним. 

В'ячеслав ніжно обіймає мене за талію, притискає ближче до себе, затискує мою нижню губу своїми.  По моєму тілу проходить тремтіння. Пестимо один одного хвилин п'ять і відсторонюємося, важко дихаючи.  

Він обхоплює моє лице своїми долонями і, дивлячись мені у вічі, додає: 

–І я тебе... 

Наші губи знову доторкаються і мене переповнюють емоції.  

Мій перший поцілунок... З хлопцем, якого я так кохаю...  

Я найщасливіша людина на землі...